Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

— А це хто? — спитав у охоронця, хоча відповідь вже не мала ваги.

Охоронець відповів трохи боязко, з огляду на високе звання прибулого:

— Отой хлопчина? Та не вистачало робітників, то взяли на біржі праці першого-ліпшого. Для роботи в Німеччини він наче замолодий…

Федор не зводив з обличчя Франца глузливого погляду.

— Замолодий, кажеш? А для партизана як? Він же воював проти нас! Можливо, і тут він із якимось завданням!

Франц, що до того намагався не піднімати очей аби не видно було на денці зіниць остраху, після цих слів кинув лопату просто в багнюку і відкрито попрямував до Федора.

— Так, воював! І буду воювати, як виживу! Воювати, хоча наша віра і не дозволяє цього! Воювати, аби вичавити з моєї рідної землі загарбників! А ти? За що воюєш ти? Хто ти? Ти ж шакал, живишся недоїдками від хазяїв і вихваляєшся лише перед слабкішими за тебе! Ти ж був у нас в хаті, коли там залишилися тільки мої безпорадні рідні! Де вони?

Федір, що за час промови кілька разів змінився в обличчі, нарешті знайшов, чим вколоти Франца дошкульніше:

— Там, де їм і місце! Батьки — в Німеччині. А сестри — в румунському борделі!

Франц наче на бетонну браму наразився. Спитав:

— А Софійка? Софійка де?

Федір з садистським задоволенням додав:

— Я ж сказав: сестри! Обидві там.

Франц рвонувся до Федора, але охоронець щосили опустив йому на голову приклад гвинтівки. Франц впав, утратив свідомість і вже не чув, як його осатаніло буцав Федір. І коли на тілі Франца не залишилося живого клаптика, його, як лантух, відтягли до автівки і доправили до комендатури.

Франц, трохи оговтавшись від побоїв, знову опинився на примусових роботах. Але в порівнянні з археологічним загоном це було як небо і земля. В експедиції їх більш-менш добре годували. Обмундирування знову ж таки, житло. А тепер Франц опинився в бараку для військовополонених, що являв собою бетонну кімнату, без меблів, без опалення, хоча надворі була зима. В цю кімнату після виснажливої роботи було напхом напхано стільки людей, що всім одночасно неможливо було сісти. Спали по черзі. А ранком обов’язково хто-небудь не прокидався — здебільше з тих, яким не щастило опинитися в середині людського кому.

Невідомо, скільки витримав би Франц. Аж ось, десь ранньою весною звичний розпорядок дня було порушено: за ними ранком не прийшли конвоїри, аби доправити їх на роботу. А потім з кімнати в кімнату, то перестуком, то пошепки просочилася новина: румуни тікають.

Так, вони дійсно тікали. Тікали безладно, до самого Плоєшті[30]. Як же швидко їм припинять маритися лаври римських легіонерів! Як поспіхом політики зречуться своїх націоналістичних зазіхань! А через три місяці Румунія взагалі вийде з війни.

Не варто скидати все на одну купу. Хто згадує, що під румунами за окупацією було легше. Хто — навпаки, що румуни були більш люті, ніж німці. Мабуть, траплялись усілякі і серед румун.

А коли тікали, то вже не дуже шаленіли. Так, хапали наостанок, що зверху лежало: маленьких свійських тварин, кухонне начиння. Хапали потай, як дрібні злодюжки. А людей вже не чіпали.

Та як помізкувати, хто вони були, звичайні румунські солдати? Ті ж селяни. Навіть бідніші за радянських. Навіть більш голодні й більш обшарпані.

Франц не встиг порадіти з перемоги, бо з визволенням Миколаєва почалась перевірка всіх полонених. І заробити тавро «шпигун», «дезертир», «зрадник» було вельми просто. А якщо ти був ще й «фольксдойче», як Франц, то шансів пройти систему фільтрації й уціліти не було жодного. І Франц відправився в Магадан. Відбувати покарання як зрадник Батьківщини. Тікав від диму впав в огонь. І до кінця життя він так і не знав, що ж сталося із Федором.

Федір був офіцером. За окупації неабияк цим хизувався. А тепер запхав свою пиху подалі і перевдягнувся в форму рядового. Розумів, що накоїв досить, аби місцеві мешканці йому вчинили самосуд. Тож похапцем збирався тікати разом з румунами.

Та жадібність перемогла. По дорозі, якою їхала колона втікачів, він зробив чималенький гак, аби забрати з катакомб жадану валізу. Його відсутності ніхто й не помітив — кожному кортіло вберегти свою голову, а не опікуватися чужою долею.

Федір під’їхав до знайомого байраку. Зупинив мотоцикл. Наламав побільше гілок, аби накидати зверху. Перехрестився «на щастя» і поліз у темряву.

Знайомим ходом добувся до місця.

Начебто нічого не змінилося.

Виколупав брилу — валіза лежала на старому місті. Потягнув на себе…

Тут підозра стиснула серце як кліщами: щось валіза була залегка. Федір рвучку відчинив замок, вгледів на порожньому денці свій же ніж. І чи не звірине ревіння віддалося луною попід зводами катакомб. Федір зрозумів, хто випорожнив валізу з його так ретельно зібраним багатством. В безсилій люті він ударив кулаком по шорсткій вапняної стіні.

Кісточки на пальцях засочилися кров’ю.

Як чесно, карне законодавство в Росії перед революцією відповідало подібним законодавствам європейських країн того часу. А саме: як злочин доведено, то злочинця мали на деякий час ізолювати від суспільства, перевиховати, дочекатися каяття і повернути тому ж таки суспільству.

Звісно ж, звичай висилати за інакомислення на околицю імперії існував в дореволюційній Росії. Але мета тоді була яка? Відіслати подалі з очей, а не знищити. Ікона комуністів Володимир Ленін відбував своє найвіддаленіше заслання в Шушенському всього-на-всього три роки. І це за державний злочин! Жив собі державним коштом в добротному кам’яному будинку, ходив на екскурсії по околицях, полював, ласував домашньою сметанкою. Курорт! Не випадково ж його майбутня теща, що приїхала разом з Надією Крупською до нареченого, при першій зустрічі не втрималася від репліки: «Як Вас рознесло!». І вінчатися їм дозволили, хоча обидва були заслані… І весілля гуляли так,