Кровна мста - Ярослав Яріш

– Досить, – нарешті стримався Середич. – Тепер говори.

Вадим сів, почав випльовувати кров і землю.

– Гріх маєш, боярине, що лихе на мене подумав. Якби я продав вас, то чи ліз би під стріли степовиків? Чогось ви всі здоровенькі, а тільки в мене плече болить, ще й гнити починає.

– Лжеш, собачий сину, – не повірив Середич. – Не всі здоровенькі: двох нині закопали. І за них велю тобі голову відрубати! Нам перед смертю Карабай усе повідав! Він знав, що ми не є прості купці, а тільки сли Мстиславові. Хто йому міг сказати?

– Звідки я знаю? Може, з Тмутаракані хтось печенігам подав вісточку? Або впізнав кого з вас, коли роздивлявся?

– Може, і впізнав, – мовив про себе Лука і поглянув на Бурого.

Той розвів руками.

– Що? Карабай заручником був у Святополка, а я стеріг його.

Тут мовив Сокол:

– Карабай не договорив. Та я все ж мислю, що дикун брехав, від смерті відкручувався. Він вирішив добром купецьким поживитися, а як його притиснули, то почав за хана ховатися.

Ці слова трохи зняли напругу. Наостанок мовив Середич:

– Вадима зв’яжіть, аби не втік. Ще колись буде час – допитаємо. Ти, Бурий, тримайся коло мене, аби я тебе завше видів. І на варту більше не ходи – нехай хтось другий стає.

Бурий і Вадим ображено подивилися на боярина, тоді один на одного, але не сказали нічого. Середич продовжував наказувати:

– Зробимо так. Як прибудемо до Києва, то перше підемо до Дашка. Нехай нам все оповість, що знає.

– Не ліпо так буде. Спочатку до князя треба, – не погодився Лука. – Ярослав хитрий, може щось запідозрити. А то ще покарає за неповагу – де ж це видно, щоби сли спочатку до города йшли, а вже потім на поклін до князя.

– Ідемо як гості, як купці, а не як сли. Наш князь із Мирославом так із самого початку задумали, навіть по товар пішли до Корсуня. Вадима-купця всі знають, тому ніхто не запідозрить, що ми послухи Мстиславові. Винюхаємо всю правду, а тоді видно буде. Дідько бери – голова вже гуде, як вулик. Добре старці речуть, що ранок від вечора мудріший є, а тим більше від глупої ночі. Лягаймо на спочинок, а завтра видно буде, – наказав Середич.

Вої повкладалися спати. Лука підійшов до печеніжинки, накрив її своїм плащем, помолився і пішов спати разом з усіма. Ніч от-от скінчиться, а завтра буде знову важкий день.

Боярин Середич князям коритися не любив. Походив із роду древнього, прапрадіди його колись були князями деревлянськими. Може, тому й не любив так боярин Києва та володарів тутешніх. Коли Мстислав почав землі полуденні освоювати, Середич лишив дідівську волость та ліси на дядьків, а сам зі своїм родом пішов у Тмутаракань. Потяглася за ним і його челядь, а також деревлянські смерди в надії знайти вільну землю.

Середич не любив ні Мирослава, ні Вуя, бо ті разом з князем верховодили у Тмутаракані. Тепер же, коли вони обоє були мертві, Середич враз відчув на собі відповідальність за справу княжу. Її треба до ладу довести, бо князь не є сам по собі – ціла земля за ним стоїть.

З кожним днем усе більше подорожні віддалялися від печенізького степу. За ці дні на перепочинок майже не ставали – погоня могла вигулькнути щомиті. Печеніги смерть своїх так просто не вибачать.

Дорогою боярин уважно стежив за Вадимом і Бурим. Давно уже розповідали, що хитрий князь Ярослав усюди послухів своїх має. Невже вони – послухи Ярославові? Тепер нікому вірити не можна. Другим оком Середич пильнував за полонянкою. Вона була жоною Карабая чи наложницею його. Хижий кочовик хотів потішитися дитячим тілом, тому й узяв із собою у похід. Проклятий дикун. Розпитати б її, тільки що може знати жона, а тим більше дівка? З самого початку дівчинка не бажала ні їсти, ні пити, ні розмовляти. Після якогось часу мандрівки Лука мусив силоміць заливати їй воду у пересохлі уста, щоб вона геть не охляла, не померла від виснаження.

Багато сімниць минуло з того часу, як сли вийшли із тмутараканської пристані. За весь час мандрівки печеніги так і не змогли їх наздогнати. Втомлені, голодні й запорошені, вони досягли невеликої прикордонної застави, що ховалася за високим земляним валом. Ще князь Володимир наказав ті вали сипати, аби хоч якось відгородитися від хижого степу. На заставі сиділо кілька дружинників, що постійно зорили у Поле, чи не видно печенізької орди.

– Далі вже Русь, – з полегшенням мовив Середич.

Вої не посідали – попадали на землю, аби хоч трохи відпочити. На ногах лишився тільки Лука. Він підійшов до полоненої печеніжинки, розрізав пута на її руках, подав повіддя свого ж коня.

– Ти вільна, можеш повертатися до своїх. Ось тобі кінь, там мішок із припасами, вистачить на кілька днів.

Вона дивилася на нього. Вагалася, боялася підступу. Розумна.

– Чого це ти відпускаєш її? – гаркнув Бурий.

Дитяча рука, що потягнулася вже до повода, раптом відсахнулася, мов ужалена.

– Як це чого? Ми обіцяли Карабаю перед смертю, що відпустимо її, щойно зайдемо за вал, – спаленів Лука.

– Обіцяли. Але після того він вбив нашого боярина, тямиш? Тож тепер нічого не варті ці обіцянки.

Лука оглянувся, намагаючись знайти у товаришах підтримку. Погляди їхні були суворими, всі мовчали.

– Одумайтеся, адже вона ще мала. Чи гоже християнину знущатися над беззахисним чадом, чи не вчив нас Христос прощати ворогів? – гукнув Лука.

– Облиш, сотнику. – Бурий витяг мотуза й знову заходився в’язати їй руки. – Ти ще не знаєш печенігів, а я від них добре наївся. Коли б моя сила та воля, то всіх би посік до лаби, щоб і коріння не лишилося.