Кровна мста - Ярослав Яріш

Мирослав першим поліз до печенізького табору. Незважаючи на своє важке тіло, боярин повз, наче вуж. У зубах тримав ножа, щит мав за плечима. Решта не відставала. Мирослав тихо підкрався до стійбища. Печеніг, що вартував, стривожився. Вітер змінився – і коні почули чужий запах, попідводили голови, почали прясти вухами. Степовик заспокоював вороних, плескав по шиї: певно, десь крутиться степовий вовк, от і харапудяться коні. Печеніг повернувся на своє місце, все ще оглядаючи нічний степ.

Мирослав підкрався збоку впритул, навкарачки підліз до самої спини вартового. Тоді тихо затулив йому рот, а ножа встромив під ліву лопатку. Печеніг затріпотів у руках боярина тоді обм’як, і Мирослав обережно поклав його на землю. Пробудився один з ординців, щоби піти до вітру. Він побачив русів і скам’янів. Крикнути він так і не встиг – черкнули ножем по горлу, так що замість крику вирвалося одне булькотіння.

Чекати не можна було. Вої кинулися всередину стійбища, побачили тут сплячих печенігів – десь зо два десятки. Місяць саме вийшов з-за хмари, залив усе своїм світлом. На тичці біля самої кибитки стриміла голова із довгими сивими вусами. Вуй! Русичі переглянулися між собою, в очах кожного палало бажання помсти.

Місяць був круглий і своїм холодним, срібним промінням світив на сплячих печенігів. Від того сон ставав тяжким, важко було прокинутися. Степовики крутилися, бубоніли щось у тяжкій дрімоті, не в змозі вирватися з неї, розплющити повіки. Руси різали сонних степовиків одного за одним, стривожені коні, почувши смерть, заржали, але навіть тепер печеніги прокидалися дуже довго. Руси були швидкими, сильними та зграбними, як кара Перунова.

Мирослав був увесь у ворожій крові. Біля його ніг лежало багато побитих та конаючих воїнів. Він убив їх швидко – печеніги й не зрозуміли, що з ними сталося. Достойного опору вони так і не чинили: декотрі кинулися тікати, та їх догнали й добили тихо і безжально. Останнім був печенізький вельможа. Впізнали по багатому одягу та золотих перснях на руках. Він вискочив із кибитки, витяг шаблю. Слідом показалася жіноча чи навіть дитяча голова, та він наказав їй тут же сховатися. Так, це був той самий ватажок степовиків, якому купець заплатив сріблом за безпечний проїзд, Мирослав упізнав його відразу.

Лука із Соколом разом кинулися на нього, скрутили, забравши шаблю. Інші швидко добили решту печенігів, тоді зібралися навколо полоненого. Сокол посадив його, схопив за чуприну. Степовик зціпив зуби.

Мирослав підійшов до нього, спитав щось по-печенізьки. Той не відповів.

– Він і по-нашому розуміє. – Раптом підступив ближче Бурий. – Скажи, Карабаю.

Печеніг широко відкрив очі, побачивши русича. Той сів навприсядки перед ним.

– Бурий…

– Упізнав-таки, і я тебе впізнав. Перетнулися наші дороги. Це родич ханів печенізьких, син-князьок одного з родів. Колись заручником був у князя Святополка.

Перші слова Бурого були адресовані степовику, а останні – своїм товаришам.

– Бачу, ви добре знаєтеся. Спитай його, Бурий, де решта печенігів, – мовив Мирослав.

– Чув, що тебе питають?! – гаркнув вой.

Степовик зблід із виду, скрипів зубами.

– Ну, сам скажеш чи трохи крові тобі випустити?

Він усе одно мовчав, тільки лиховісно блискав очима то на Мирослава, то на Бурого.

– Тягніть його до вогню, будемо язик розв’язувати, – скомандував Мирослав, і Сокол із Бурим поволочили полоненого до вогнища, яке стало пригасати. Сокол роздмухав його, підкинув туди дров.

Доки ці троє розмовляли зі степовиком, інші заходилися сідлати печенізьких коней. Орда й справді могла бути десь недалеко, тож баритися не можна, а чимшвидше забиратися звідси.

Карабаю запхали до рота якусь стару ганчірку, роззули. Той заборсався щосили, здогадавшись, що його жде.

– Зачекайте, – затримав своїх воїв Мирослав.

Вони посадили Карабая, вийняли ганчірку.

– Говори.

Степовик довго харкав, намагаючись виплюнути залишки ганчірки з рота.

– Я нічого вам не скажу. Тільки хочу, щоб ви знали, що за мою смерть хан випалить вашу землю, вас виріже, дітей у рабство грекам продасть, а жінок ваших… – Нараз він затнувся, ніби бовкнув щось зайве.

Бурий вже стиснув кулак, щоб вдарити, одначе стримався, мить подумав і перевів свій погляд зі степовика на кибитку.

– Жони наші, кажеш. А зараз я піду й подивлюся на твою жону, чи кого ти там ховаєш?

Бурий витяг ножа й ступив крок до кибитки. Степовик завив з досади, однак все одно не попросив ласки у руса. А Бурий і не думав зупинятися. Втрутився Мирослав:

– Стійте. Печеніжине, нам від тебе нічого не треба. Ви перші напали на нас, ми вас не зачіпали. Я і мої вої тільки хочемо пройти в землю руську. Даю своє слово, що ми не зобидимо ні тебе, ні твоєї жони. Ти підеш заручником із нами до Києва, твою жону відпустимо, тільки доберемося до кордону. Маю надію, що вона добре скаче на коні і скоро твої родичі дадуть за тебе викуп.

Мирослав замовк, степовик заспокоївся. Пропозиція була добра, він мав відразу б на неї приставати, однак гордість поки що не дозволяла йому цього зробити.

Боярин витлумачив це по-своєму.

– Ліпо є. Тепер говори, де решта ваших людей. Нам треба знати, як вибратися звідси.

– За рікою. Ми розділилися на два загони й шукали вас і на цьому, і на іншому березі. Зранку мали продовжити. Їх там ще півсотні. Скоро вони зрозуміють, що зі мною щось сталося, почнуть шукати, тож тікати вам треба дуже швидко.

– Де орда?

– Недалеко. За півдня дороги звідси.

– Чого ти напав на нас? Ми ж заплатили тобі!

Степовик замовк.

– Говори, печеніжине, а то я забуду про свою обіцянку, – натиснув Мирослав.

– Хан знає, хто ви. Наказав живими привести.

– Він знав про наше сольство?! – вигукнув зі здивування Бурий.

Присутні переглянулися.

– Вадим, – коротко сказав Мирослав.