Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Я пригадав день, коли ми йшли через якийсь ярмарок чи святкування. Ми опинились у селі, та не у своєму, і на тобі була та світло-зелена накидка з каптуром.

— Це, певно, точно сон, муже мій, або то було давним-давно. У мене немає зеленої накидки.

— Я й кажу, що то було дуже давно, принцесо. Стояв літній день, але в тому місці, де були ми, дув холодний вітер, і ти загорнулась у зелену накидку, лише каптура не накинула на голову. Кажу, то був ярмарок чи, може, якесь святкування. Село те лежало на схилі пагорба, й одразу при вході до села стояли кози в загоні.

— Акселю, і що ж ми там робили?

— Просто гуляли попідруч. А потому раптом у нас на шляху вигулькнув незнайомець — чоловік із того села. Варто йому було тільки похапцем зиркнути на тебе, як він уже не міг відвести погляду, наче ти була якась богиня. Пам’ятаєш, принцесо? Молодий хлопець, хоча, припускаю, ми тоді теж були молоді. І він захоплено вигукнув, що його очі ще ніколи не бачили такої красуні. Тоді він простягнув руку і доторкнувся до твоєї руки. Пригадуєш щось таке, принцесо?

— Щось таке ніби пригадується, та дуже туманно. Припускаю, що той хлопець, про котрого ти кажеш, був п’яний.

— Може, трохи напідпитку, не знаю, принцесо. Я ж кажу, що того дня було якесь свято. Хай там як, а він побачив тебе і не міг повірити власним очам. Сказав, що ніколи не бачив нікого, красивішого за тебе.

— Тоді це точно було в сиву давнину! Хіба не того дня ти приревнував мене і посварився з тим хлопцем, та ще й так, що нам мало не довелося давати драла зі села?

— Не пригадую нічого подібного, принцесо. Того дня, про який розповідаю я, на тобі була зелена накидка й у селі щось святкували, і той самий незнайомець, побачивши, що я є твоїм захисником, повернувся до мене і сказав: «Вона — це найпрекрасніше, що мені доводилося бачити, тому пильнуй і старанно бережи її, друже мій». Отак він сказав.

— Я починаю щось таке пригадувати, проте я певна, що тоді ти через ревнощі почав із ним сварку.

— Як я міг таке втнути, якщо навіть зараз почуваю, як від слів того незнайомця мене розпирає від гордості? Найпрекрасніше, що йому доводилося бачити! І він сказав мені якнайліпше піклуватися про тебе.

— Якщо тебе розпирало від гордості, Акселю, значить ти й ревнував також. Хіба ти не дав відсічі тому хлопцеві, незважаючи на те, що він був п’яний?

— Я пам’ятаю той епізод не зовсім так, принцесо. Можливо, я тільки жартома вдав, що згораю від ревнощів. Але я ж достеменно знав, що той хлопчина не мав на думці нічого поганого. От із якими спогадами я прокинувся сьогодні вранці, хоча минуло вже багато років.

— Якщо тобі саме так усе запам’яталось, Акселю, то вважаймо, що все саме так і було. З цією імлою, що чигає на нас, кожен спогад — на вагу золота, тому потрібно берегти його як зіницю ока.

— Цікаво, що сталося з тією накидкою? Ти завжди так її берегла.

— То була тільки накидка, Акселю, тож, як і будь-яка інша одіж, вона, певно, просто зносилася з роками.

— А хіба ми її десь не загубили? Може, забули на залитому сонцем камені?

— Тепер починаю щось таке пригадувати. І я гірко картала тебе за цю втрату.

— Напевно, таки картала, принцесо, хоча зараз я так і не збагну, чи було то хоча би на йоту заслужено.

— О, Акселю, яке полегшення, що ми все ще можемо щось пригадати, з імлою чи без. Можливо, Господь уже нас почув і поспішає допомогти нам усе згадати.

— І ми пригадаємо ще більше, принцесо, коли докладемо до цього всіх зусиль. Тоді жоден підступний човняр не зможе нас перехитрувати, навіть якщо коли-небудь настане день, коли ми візьмемо до серця його пустопорожні балачки. А тим часом закінчуймо снідати. Сонце вже високо, і на нас давно чекає стрімкий підйом.

* * *

Вони саме поверталися до Айворового дому і заледве минули те місце, де на них мало не напали напередодні вночі, як почули, що зверху їх хтось гукає. Підвівши голови, вони помітили Вістана, який виліз на високий захисний вал і стояв на спостережній платформі.

— Радий бачити, що ви все ще тут, друзі! — згори гукнув воїн.

— Ще тут! — крикнув Аксель у відповідь, підходячи на кілька кроків ближче до огорожі. — Та вже поспішаємо вирушати в дорогу. А ви, пане? Залишитеся тут іще на деньок, аби перепочити?

— Мені теж невдовзі час у дорогу. Та, пане, якщо ви дозволите, я хотів би коротко порозмовляти з вами. Я був би вельми вдячний. Обіцяю не затримувати вас надовго.

Аксель і Беатрис перезирнулись, і вона тихо сказала:

— Акселю, поговори з ним, якщо хочеш. Я повернуся до Айворового дому і приготую харчів на дорогу.

Аксель кивнув, відтак повернувся до Вістана і крикнув:

— Гаразд, пане! Хочете, щоби я піднявся?

— Як забажаєте, пане. Я охоче спущуся до вас, але ранок просто чудовий, а вигляд звідси такий гарний, що відразу покращує настрій. Якщо драбина не становить для вас надмірних труднощів, то радо запрошую вас приєднатися до мене.

— Акселю, піди дізнайся, чого він хоче, — тихо сказала Беатрис. — Але будь обережний — і я не лише драбину маю на увазі.

Аксель почав дуже сторожко ступати з поперечки на поперечку, аж поки дістався до воїна, котрий чекав на нього з простягненою рукою. Аксель улаштувався на низькій платформі, а потому глянув униз, звідки на нього дивилася Беатрис. Лише дочекавшись, поки він весело помахає їй рукою, вона дещо неохоче пішла до Айворового будинку, який тепер було чудово видно з такого високого оглядового місця. Аксель затримав на ній погляд іще на якусь хвилинку, а потому повернувся і подивився вдалечінь поверх загорожі.

— Бачите, пане, я вас не обдурив, — сказав Вістан, коли вони стали пліч-о-пліч, підставивши обличчя вітру. — Доки сягає око — краєвид неперевершений.

Пейзаж, який відкрився перед їхніми очима того ранку, можливо, не надто й відрізнявся від того, який у наші дні можна побачити з вікон верхнього поверху англійського заміського маєтку.