Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
Він усміхнувся вдоволено. Відтак додав нараз: «Не знаю, чи побачимося ще».
Вона змінила барву — й, не підводячи очей, сказала: «Як гадаєте, пане Юліяне…»
Він мовчки подав їй руку й вийшов з кімнати. Заким вона вспіла його здогонити — він був вже далеко й лише тупіт коня остався ще в воздусі.
*
За якийсь час зайшов Юліян знову на парохію. Застав лише самого о. Захарія вдома. Їмость виїхала з Евою й тещою в сусіднє містечко за справунками для хати й він ожидав її тут. Попросив гостя посидіти з ним на ґанку, звідки було видно на дорогу, на ціле обійстя й було близенько — лиш наліво — й до фіртки, що вела до зільника й до саду. Отже, неабияке місце для контролі. Межи чотирма великими олеандрами, що пишалися по кутах просторого ґанку в деревляних коробках, сиділи оба на старосвітських, вже надобре витертих, фотелях і розмовляли.
О. Захарій оповідав дещо цікаве з своєї парохії, з життя своїх парохіян, про процент «свідомих» та знов «несвідомих», їх відношення до властей, називав їх великими дітьми, котрих не можна самих своїй власній кермі полишити, щоб не накоїли собі якої біди, з котрої б користали їх неприхильники. Доторкався також мимоходом і виїзду таких за море, що хоч і вернули з грішми, з зверхньою політурою, але в душі привозили ту саму некультуру, з якою поїхали, били своїх жінок, запивалися і… оправдувались, що… мовляв, сам заробив, сам і пропив… що кому до того.
Нужда й жадоба побільшити своє майно, чи сплачення якихось довгів, витягає людей з своєї оселі в той новий світ, в котрім наш чоловік з’являється й відріжняється в тамошніх обставинах, мов справжня тварина.
«Чого йдете до Канади, Михайло?» — спитав він одного, не дуже вже молодого, ґазду, що мав свою добру хату, невеликий шматок землі, жінку й двоє дітей і був чи не найзручніший робітник в селі, за яким всі рвалися. Він здоймив капелюх з голови, почухався й відповів: «Та я бачте, єгомость, гадаю, що не слід сидіти всім на місці, де го родичі породили. Поїду на яких кілька років, попробую. Зароблю що — добре. Не зароблю — верну. Їдуть другі, то поїду і я».
І справді.
Поїхав і за три роки вернув. Коли вернув, а люде розпитували про всяке й про подорож морем, він між іншим казав: «Коли нас корабель віз, то він не віз отаке, як-то кажуть, „людей“. Ні. Він віз цілий один край, в котрім нічого не було, крім нужди, лахів, голоду й плачу, а між ними був і я».
«Ти не пішов з нужди, Михайле. В тебе була земля, хата й жінка, діти… Ти мав де й на чім заробляти».
«Було», — відповів якось глухо, мов чим-то провинився.
«І привіз гроша?» — спитав Юліян зацікавлено.
«Привіз. Небагато їх там мав. Але й то пропив. За час, як був за морем, хата згоріла, жінка скоро по його повороті померла, а він сам тепер чим раз більше морально зуживається».
«Се Канада з нього зробила», — говорили чоловіки і жінки, бачучи, як він іноді непевним кроком додому вертав, а капелюх з якоїсь досади аж на вухо зсував.
«Нема кого вдома бити, — говорили. — Хлопців своїх порозганяв по службах, дарма, що ледве від землі відросли, та й сам став волоцюгою».
«А вам що до мене?», — відзивався, коли яке слово дійшло до його уха.
«Що? Я свій пан, свій ґазда. Як схочу, знов поїду. А тепер я на своїм родиннім клапті, та на тім, що найшов. Хочете знати, що найшов? Гній і вас дурних, спутаних, що видять і знають лише те, що під ніс йому лізе. Йди, мой, один з другим в світ, не ньоркайся тут — учися… але тут учися, а там… працюй, і аж тоді… вертай й говори. Моя Домна пішла заскоро в яму, я б ще раз туди вернув, де машини й гроші світ обертають. Ех, мой, гроші, гроші… а ті машини… гадаєте, ми варті щось без них?»
«Ади, який розумний! — відказували знайомі й сміялися. — Розум лишив при машинах, а гроші, хоч привіз з собою, але до Срулевого Дудя носить. А Дудьо лиш облизується, коли його здалека бачить, дарма що Михайло кулаком відгрожується. Хитрий став за морем, але не розумніший. „Отче наш“ не вміє вже говорити; та ще й других посилає… гай, гай… свята земля… ми колись раптом… з-під його ніг… виховзнеться. Та що чоловік без неї варта?»
«За тим щось є», — закинув Юліян.
«Було б, якби була більша просвіта».
«Так, просвіта й організація».
О. Захарій притакнув головою. «Але і боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його ґрунту під ногами… як не скріпить».
Він замовк на хвилину, ніби задумався, а відтак додав; «Я маю гарних людей в своїй Покутівці, добрі й не без охоти до просвіти й організації, це й є мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоров’я дав… а то жию з дня на день… Роблю, що можу. Гадаю кільканадцять як виховаю таких, з яких вийдуть зразки культури… й я не жив дурно». Він замовк і відотхнув…
Юліян сперся ліктями на коліна, опустив голову в руки і задумався.
Він чув кілька разів в дворі й поза двором, що о. Захарій був, так сказати б, ідеальним душпастирем, хоча, може, й оригіналом в своїм роді. Був без лакомства на матеріальні здобутки… викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити й шанувати один другого… держати кріпко з собою, любити землю й поборювати брехню, хоч би яку дрібненьку, що їм дуже подобалося й інше.
Так його стадо йшло, наче насліпо, в важних моментах до нього. Рівночасно, одначе, як хтось з поважніших громадян оповідав, не менше ревно обкрадали й обманювали в господарськім керунку… як де лише була нагода. Він відносився до того, коли його про се переконано, як діткнений болючо батько хибним поступованням деяких своїх менше вдалих дітей і без огляду на те старався однаково уморальнювати слабших характером, нарушених «чорними плямами» — як називав їх злі вчинки.
Їмость, що була іншого успособлення й поглядів від
