Свої - Анна Чмутова

— А ти тут як часто?

— Раз на місяць точно буваю. У мене тут брат працює, то і притягнув колись мене сюди. Зараз почекаєш хвилину? Я заберу з багажника корм.

— Так я допоможу, — одразу ж підхоплює ініціативу.

— Та зараз. При мені жінка тяжкості носити не буде. Поспілкуйся з таксою, я скоро, — підморгує та йде на вихід.

А Соля залишається біля такси. Собака виляє хвостом, дивиться на дівчину з надією та спирається передніми лапами на клітку. Довга морда тикається в огорожу, через що пес, який явно бажає ласки, тільки тьмяніє.

— Ну що ти, мій гарненький, зовсім без людей чи що? — бурмоче дівчина, пальцем погладжуючи собаку по морді.

— Та в нас до нього не дуже підходять, — відгукується дівчина-працівник, здається, взагалі школярка. — Мене Яриною звати, я тут влітку працюю.

— Приємно, Соломія, — киває ввічливо у відповідь.

— Навзаєм, — розтягується в усмішці. — А в нас більше шпіців і вівчарок розглядають. А дарма. Такса ж — гарний друг.

Соля киває, не відвертаючись від цього гарного друга. Коли повертається Давид на горизонті, несподівано для себе питає:

— А ти не хотів би цю таксу забрати?

— Таксу? Я так-то на добермана там придивлявся.

— Усі ви такі. Це що, спроба розміром собаки власні комплекси вгомонити?

— Агов, немає в мене комплексів, — сміється Давид. — А чого ти сама таксу не візьмеш?

— Бо в мене кактус здох, не те, що собака.

— Так, можливо, більше стимулів буде?

— І обмежень, на жаль. Але ти подивись, — пальцем вказує на пса, — подивись, який він гарний.

— У мене взагалі-то теж ненормований графік. А собака ж — це як дитина. З нею час проводити треба. Бо буде вона сидіти весь день у коридорі, на мене чекаючи. І що я тоді за господар такий?

— Здається, потенційно відповідальний господар, якщо так розмірковуєш. Багато людей просто беруть, бо хочеться.

— Може, просто з ним погуляємо тут? Якщо він так хоче ласки?

Соля погоджується. Вони забирають із клітини таксу, яка одразу ж не розраховує швидкості і врізається їм у ноги. Сміються, виходять на великий вигін за будівлею притулку. Давид кидає палку, такса з радістю її несе назад. Чоловік нахиляється, гладить під вухами і знову повторює трюк із палкою.

А Соломія, яка за цим спостерігає, із жахом розуміє, що їй це подобається. Було б непогано зараз заплющити очі й уявити, що ось така її реальність: чоловік і собака. Ще б будинок двоповерховий був — і всі її думки стосовно далекого майбутнього, що наступає за її планом після кар’єри, можна б було вважати здійсненними. Щоб скинути примару, трусить головою.

— Все нормально?

— Угу, а можна я тепер кину?

— Звісно, — протягує нову іграшку собаки дівчині. І Соля знову на секунду перетворюється на стовп. Щось у неї зовсім сьогодні неправильний настрій. Доводиться ще й декілька разів моргнути, аби прогнати занадто реалістичну та яскраву картинку.

Вони гуляють із таксою, допоки літні пізні сутінки не опускаються на землю. А потім, втомлені й задоволені, повертаються в місто. Сидять під під’їздом Соломії.

— Я тобі сказати хотіла, — починає дівчина. — Це насправді була дуже гарна зустріч. Мені сподобалося.

— Я радий, — Давид дивно поводиться та наче тягнеться, щоб її поцілувати. І Соля черговий раз завмирає в очікуванні. Але що хотів Кравець зробити, так і залишається таємницею. Бо телефон Соломії, потривожений Яриком, заливається мелодією.

Вони обидва здригаються від різкого звуку. Соля винувато усміхається:

— Вибач. На добраніч.

Вислизує із салону машини та бере слухавку.

— Якщо ти зараз не ввімкнеш камеру й не покажеш, що ти у своєму ліжку, ременем по дупі відходжу! Чи видно це — кидати незрозумілі номери та зникати на пару годин!..