Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка

-Лише те, що він пошкодував, що зв’язався з неопитним дівчиськом,- в’їдливо прокоментувала раціональна частина її свідомості.

-Все, мене можна відправляти до дурки – сама з собою розмовляю. – промовила Ліза вголос, перевертаючись на спину і відпочиваючи. Прикривши повіки, вона гойдалась на хвилях, намагаючись згадати те тепло, що ніс в собі Женя. Ніс, але не для неї. Для когось іншого, і з цим нічого не поробиш, можна лише змиритись…

-Але ж як боляче! Море, забери, забери цей біль, будь ласка! Хоч на мить! – тихо скрикнула Ліза, крізь сльози, що мимоволі текли з очей. І раптом відчула, відчула як наче змило хвилею частину болю… а потім… потім вона відчула його. Паніку, розгубленість, страх, і зрозуміла, що море знайшло винного. Знайшло і збирається покарати… Але ж вона цього не хотіла. Не хотіла завдавати йому шкоди. Він же не винен…

- Ні, ні…Він вільний… Його життя, то його життя, і мені він нічого не винен…- прошепотіла Ліза хвилям. Хвилі підхопили і понесли її слова. І вона знала, що море послухалось… Якби її попросили пояснити, що саме і як вона відчуває, вона б не змогла пояснити, та і не стала б. Навіщо? Це не поясниш, це можна лише відчути. Відчути і сахнутись власного вміння. Адже, тільки-но вона заледь не згубила душу невинної людини, одним своїм болем, одним бажанням позбутися болю. Але ж, то їй життя урок провело. І не важливо чиїми руками!

Потрохи заспокоївшись, вона отримала змогу більш менш підбити підсумки. Отримано важливий досвід, який можна врахувати у подальшому житті, отримано розуміння того, що не все, що бажаєш, варто отримати і, мабуть найважливіш, – обирай поміж тих, хто сам в тобі зацікавлений, не втрачаючи час на тих, кому ти не потрібна. Десь там, на обрії свідомості намагалось сперечатись серце, але вже не так голосно було чути його голос, та і біль тепер був глухий – до такого можна звикнути. Треба просто звикнути… Це ж не так важко…

-Дівчино, ви вже рибацькі судна минули, може пора повернути до берега? -, почувся голос Саші, поряд. Відкривши очі Ліза з подивом помітила, що на відстані простягнутої руки від неї бовтається в воді невгамовний хлопець.

-А ти що тут робиш?

-Ну що зазвичай роблять у морі? Гриби збираю!

-А, ну добре, тоді з тебе - смажені гриби на вечерю!- розсміялась Ліза.

-Легко. Але давай, до берега гребти, бо гриби ще помити, почистити, посмажити, а ще вони довго готуються, а до вечері вже недалеко. – кивнув Саша.

- Аргумент – розсміялась, хоч і через силу, Ліза і поплила за хлопцем до берега, який і справді був доволі далеко. Щось вона занадто задумалась, і справді далеченько забралась.

Женя

2016р

Женя стояв, притискаючи її до грудей і сподіваючись, що ця мить ніколи не закінчиться. Він боявся, елементарно боявся, що варто вимовити хоч слово і знову все полетить шкереберть. Але розум наполягав, що Лізу трясе не лише від емоцій. В жінки мокре волосся, сукня, піджак в руках, вона явно зливу не перечекала в приміщенні. Якщо її зараз чимось гарячим не напоїти, то вона може захворіти!

-Пішли кудись зайдемо, чогось гарячого вип’ємо? – звернувся він, обережно піднімаючи її обличчя за підборіддя. Ти змерзла, і тебе варто загріти.

-Пішли,- вона явно з жалем відсторонилась.- Мабуть варто…

-Щось порекомендуєш?

-Ось в тому боці є підходящі заклади,- вказала Ліза в сторону Бессарабського ринку, будівля якого проглядала неподалік.

- Добре. - Він взяв її за руку, елементарно побоюючись, що якщо відпустити – то зникне. Подумки посміявся з себе і натрапив поглядом на гілку каштану. Так… За мить до зустрічі він там щось обіцяв цьому місту. Лише за мить… Але ж… Ех…Обіцяв - потрібно виконувати, хоч якою дурною і чудною виглядає та обіцянка. Зупинивши рушившу було Лізу, Женя опустився перед нею на коліна.

- Вибач мені…

- За що? – Вона з щирим подивом і якимось новим виразом обличчя дивилась на нього.

- За все…

- Я не певна, що тобі є за що просити вибачення.- задумливо відповіла вона. Зовсім не певна.

- Є. Ти знаєш це краща за мене. І поки не вибачиш, я не встану. - вперто мотнув головою чоловік. - Я пообіцяв попросити в тебе вибачення, як тільки зустріну.

- Кому пообіцяв?

- Цьому місту. Києву… – він розумів, як по дурному то звучить, але… Чомусь здавалось, що вона зрозуміє. І Ліза, помовчавши кілька миттєвостей, підтвердила його сподівання.

- Добре. Ти вибачений. – промовила вона, і піднявши очі, чоловік побачив, як вона переводить погляд на каштан у нього за спиною, а на її губах розквітає така знайома загадкова усмішка, від якої обличчя, вона сама, наче засвітилась як сонечко. – Київ гарне місто, але ще ніколи я не думала, що він настільки піклується долею своїх мешканців, - додала вона, потягнувши його за руку і змушуючи встати.

- Ще й як піклується. - пробурмотів Женя. – Та чи тільки Київ…

Зайшовши до приміщення невеликого кафе Женя замовив Лізі глінтвейн, а собі кави. Заказ принесли напрочуд швидко і Ліза, потихеньку потягуючи свій напій, цікаво роздивлялась свого супутника і під цим поглядом він знову відчув себе так, наче його рентгеном просвічують. Наскрізь.

- Знаєш, я думала, що забула тебе.

- Я теж. Допоки на вулиці тебе сьогодні не побачив… А ти мене навіть не пізнала.

- Не впізнала. Я не дуже пам’ятала твою зовнішність. Тільки душу…

- Це як?

- Не знаю. Важко пояснити… В пам’яті спливають якісь дрібниці, але не суттєві. Я поряд з тобою відчувала, а не бачила світ, і саме так ти мені й запам’ятався – як людина до внутрішнього світла, душі якої я торкнулась.

- О, ні, ти її не торкнулась, ти її безсоромно забрала, забувши мене попередити, що наївні дівчиська -- це найнебезпечніше явище в житті. - розсміявся невесело Женя.

-Натякаєш, що мені потрібно вибачатись?

-Ні. Якби не ти, все було б не так. А тоді… Тоді мені, мабуть, так і треба було. Хлопчиську, що вважав себе мудрим, дорослим,