Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Який ще апостол? – нашорошився дід.
– З костелу в Монастириськах. Це Тернопільщина. Ви звідки родом?
– З Донецька.
– Ну-у-у… Подивіться самі, ось фото.
Ірина швидким рухом розгорнула теку зі срібними шворками, вихопила айпад, увімкнула його.
– Тут у мене фотографії Пінзелевих скульптур. Зараз я вам покажу. Зараз ви самі побачите…
Планшет засвітився екраном, прийняв пароль. Ірина швидко знайшла потрібну папку.
– Ось! Хіба це не ви? Гляньте! Хіба не ви?
– Можливо, – відказав бородань, – але, вибачте, далі без мене.
І він рушив до свого крісла, до перекинутої через спинку картатої сорочки з підкоченими рукавами та шапки, що аж ніяк не пасувала до вересневого вечора.
– Валеро! – раптом вигукнула пані Марина, і голос її пустив півня. – Валеро, – повторила. – Ти мене не впізнаєш?
Синя шапка у дрібних ковтунцях, ношена-переношена, завмерла в руках бороданя. Пані Марина зашарілася, наче дівчина, шкіра на обличчі майже прибрала кольору її вогняного волосся.
– Перерва! – оголосила Ірина. – Десять хвилин. Ось електрочайник на столику кава, чай… Пригощайтеся.
– Так-так, – підхопилася власниця галереї Інна. – Прошу, прошу. – І зашаруділа обгорткою, розриваючи пакуночок із печивом.
Те, що діялося довкола, було цікавіше за всякий серіал. Вона дивилася і слухала, мов зачарована.
– Дозвольте. – Олег Олегович наблизився до фото на екрані, давши нарешті спокій своїм шахам. – Справді… Справді дуже схожий на… Валерія Вікторовича. А я вам, перепрошую, кого нагадую?…
Колись, років сорок тому, в маленькому військовому містечку, яке сховалося в лісі неподалік гігантського полігона, зчинився скандал, проте його вчасно загасили, не давши ситуації остаточно вийти з-під контролю замполіта. Молода дружина капітана Усова, Марина, призналася чоловікові, що покохала іншого, й зібрала речі, щоб піти до випускника військового училища – лейтенанта Валерія Карпаченка. Усов пригрозив застрелити дружину, потім – їх обох, дружину і суперника, а тоді намагався вистрелити собі в скроню на бойовому чергуванні, проте той-таки лейтенант Карпаченко йому й завадив. Закінчилася та довга-предовга днина страшенною пиятикою двох чоловіків, проте вони так і не порозумілися, спільної згоди не дійшли. Ситуація ще більше загострилася. Пристрасті розбурхалися, наче у фільмі «Табір іде в небо». На цей фільм не раз ходили всім містечком до полкового клубу. Командир частини, дізнавшися від дружини про гарнізонні пристрасті, викликав замполіта, і вдвох вони блискавично постановили організувати усе так, щоб нахабу лейтенанта перевели на нове місце служби – за дві тисячі кілометрів від містечка в сосновому лісі. Той хоч-не-хоч відбув, виконавши наказ. По тому, як він вирушив, тріщина в родині Усових тільки ширшала. Ще й хтось комусь написав, що Валерій одружився. Марина поплакала й повернулася до батьків у Львів – у спорт, у своє фехтування, де ще кілька років показувала блискучі результати.
Відтоді гарнізонні Ромео і Джульєтта ніколи не бачилися, аж до того вечора, коли пані Марина впізнала в підстаркуватому скандалістові свого колишнього коханого. А він насилу вгадав у нафарбованій немолодій рудявці ту жінку, через яку свого часу покинув ці місця.
Своїм вигуком «Валеро!» тітка Марина не лише врятувала дизайнерський задум із чіткою композицію майбутнього дійства, а й додала репетиціям бентежного, романтичного забарвлення, яке завжди виявляється там, де є двоє закоханих. Вона й сама неначе випила еліксиру молодості. Її очі сяяли.
Валерій Вікторович теж немовби підтягся. Відтоді як овдовів, він жив сам, донька його виїхала за кордон, а він дедалі більше робився злобним стариганом і дратувався через усяку дрібницю, аж поки зустрів свою Марину.
Вогнями й барвами вітрина кликала: «Сюди, сюди! Остаточний розпродаж, зробіть закупи! Смішні ціни!» Приваблива перспектива – з дощової вулиці пірнути в залиту яскравим штучним сяйвом дзеркальну залу. План був такий: купити одній пальто, а другій – куртку.
Ірина з Сонькою струсили парасольки від крапель і поставили їх при вході у високий кошик із химерно покрученого металу. Пройшлися вздовж вішаків. Глянеш – наче багато привабливих речей, а почнеш приміряти – все не те. Забувши про куртку, Сонька нагребла спідничок-кофтинок, сховалася у приміряльні, довго там вовтузилася, але таки залишила собі одну спідничку й одну кофтинку, що аж ніяк не пасували одна до одної.
– Ти впевнена? – Ірина глянула на цінники – щось ті ціни зовсім не смішні.
– Я дуже-дуже їх хочу. Носитиму з тим, що маю.
– Та вже середина осені. Коли носитимеш?… А куртка? Ми ж ішли по куртку.
– Нема тут такої, як хочу. А цю кофтинку та спідничку хочу, аж пищу.
Після жіночого відділу зайшли до чоловічого. І вже тут Ірина потішила себе: вибрала дві білі сорочки з манжетами під запонки й сіре пряме пальто.
– Я – у приміряльню! – повісила пальто на руку Продавчиня здивовано провела її поглядом.
Пальто, призначене для субтильного чоловіка, сіло на її фігуру як улите. Звичайне пальто-олівець. За коліно, зі схованою застібкою. Кашмір, малюнок «у сосонку», шовкова підкладка. Те, що треба.
А сорочки й так будуть до міри. Вже не раз купувала собі білі чоловічі сорочки, добре знала цю марку і свій розмір. Вони чудово пасували до її жіночих прикрас і високих підборів. Та й без прикрас теж мали ефектний вигляд. У чоловічих відділах ще не такі ексклюзиви для жінок можна знайти.
Ірина вважала, що Львів одягається стримано. В буквальному розумінні – стримує свої емоції та пориви, обмежує себе, тримає в шорах якихось звичаїв, занадто зважає на чужу думку й оцінку збоку. Більшість містян неначе носили на собі відбиток обережного питання: «Що люди скажуть?» Тим приємніше було зустрічати справді оригінально вбраних людей, а то й сміливих відчайдухів. Ірина вітала їх щирою усмішкою: вони підривали вулицю своїм нестандартним виглядом.
Найбільше імпонувало Ірині почуття іронії, яке виявлялося в манері вбиратися. І схильність до парадоксів, особливо подобалось поєднання речей, вихоплених із різних стилів, із різних рівнів цінової шкали. Наприклад, давньої бабусиної блузки, вдягненої разом зі штанцями від Анн Демельмейстер.[21]
Вийшли з пакунками на вулицю, кожна задоволена своїм вибором, – і побачили тітку Марину. Під парасолею, з пакетом. Притискала його до грудей, щоб не намок під дощем. За десять хвилин уже сиділи разом у піцерії. Якби знали, що одночасно вештатимуться по крамницях, умовилися б наперед про зустріч.
Тітка