Під прицілом італійської мафії - Еліс Кларк
Коли ми приїжджаємо додому, я одразу ж перевдягаюсь і прямую на кухню. Адже до приїзду Стасової матері не так багато часу. Вирішую приготувати особуко з яловичини, салат капрезе, лазанью, а на десерт тирамісу.
Коли Стас заходить на кухню, то робота кипить.
— Коли твоя мама приїжджає? — запитую я. — Ти поїдеш її зустрічати, чи вона на машині?
— Вона мала вже приїхати, — відповідає він, дістаючи мобільний. — Але щось затримується. Треба її набрати, — він щось натискає в телефоні і прикладає його до вуха, а за секунду каже: — Ма, привіт, ти де? Що? Як це трапилось? Давай я зараз за тобою приїду, дай мені тільки геолокацію… Не плач! Скоро буду. Скидай локацію, — говорить Стас і відбиває виклик, а потім дивиться на мене.
— Щось трапилось? — стривожено запитую я.
— У мами угнали машину, — відповідає Стас. — Вона тільки з сумочкою і мобільним. Вийшла до вбиральні, повернулась, а машини вже нема. Але вона недалеко, за менш ніж годину звідси.
— Який жах,а вона звернулась у поліцію?
— Так, вона викликала поліцію, ті спробують щось розібрати в камерах, які на заправці. Але не факт, що щось вийде. Часто камери на заправках липові, — зітхає Стас.
— Тоді швидше їдь за нею, я уявляю собі, в якому вона шоці, — кажу я. — А я поки швиденько накрию на стіл!
— Добре, — Стас чмокнув мене в губи. — Дякую, Алю. Тоді я поїхав.
***
Я якраз завершую останні приготування до пізнього обіду, коли чую, що двері відчиняються. Завмираю, відчуваючи, що в горлі пересохло. Це зараз я познайомлюся з найважливішою жінкою у житті Стаса. Звісно, я сподіваюся, що я теж для нього важлива, але мама є мама… Хвилювання сковує рухи, я почуваюся незграбною, впускаю серветки і вони розсипаються по підлозі. Швидко присідаю, аби їх зібрати, і тут на порозі бачу Стаса з матір’ю.
Вона схожа на нього, щось є спільне в кольорі волосся, розрізі очей. На вигляд симпатична, доглянута, добре одягнена. Я ж бачу, коли на людині речі від відомих фірм.
Швиденько підхоплююся на ноги і усміхаюся їй.
— Добрий день! Як ви? — запитую. — Стас сказав, що виникли проблеми…
— Якісь тупі мафіозі викрали мою машину! — емоційно каже вона. — Я в шоці, стільки разів була в Італії, та я тут й у Франції провела більшість свого життя, але ще ніколи в мене з-під носа нічого не крали! Хоча може це тому що тут така глибинка, а в пристойних містах мафія не настільки розгулялась, — зітхає як її назвали ми чи ще не назвали. — Ой, пробачте, — вона несподівано усміхається. — Я ж навіть не представилась. Мене звати Ольга, і я мама Стаса.
— А я Аля, — кажу я, і тут же знічуюся. — Повне ім’я Алевтина, мене назвали на честь бабусі, але в основному всі кличуть мене Алею.
— Ого, я цього не знав, — аж присвистує Стас.
— Дуже приємно познайомитись, Алю, — каже Ольга. — Я не очікувала, що Стас так несподівано поїде за кордон. В дитинстві він ненавидів поїздки за кордон, уявляєте?
— Ма, я ж просив тебе, — насуплено каже Стас.
— Ну а що? Що не так? Я ж… Загалом, він не любив! Постійно казав, що йому дома краще, — продовжує Ольга.
— Я теж краще почуваю себе вдома, — усміхаюся я. — В цьому ми зі Стасом солідарні.
— Але тоді чому ви тут? — вона дивиться прямо на мене. — Стас мені нічого не розповідає! Ви ще й документи змінили… Невже у вас проблеми з законом?
Я на мить вагаюся і дивлюсь на Стаса, ніби чекаючи, що він розрулить ситуацію.
— Мамо, припини, не треба розпитувати Алю. Так просто було треба зробити, ось і все, — каже він.
— Так не буває! На все є причина. І я хочу знати, чому мій єдиний син, мій спадкоємець, змушений втікати. Невже я не маю на це права? Тим паче, я можу і допомогти, ти ж знаєш, я…
— Мамо!
— Ну правда! Я маю право знати! — вперто каже вона.
— Проблем із законом у мене немає, — зізнаюся я. — Але є одна людина, яка дуже не любить мене, і от через погрози з боку цієї людини ми тимчасово перебралися до Італії…
— Стасе, тобі треба було одразу сказати нам з батьком! Ти ж знаєш, у нас багато звʼязків…
— Мамо, ти ще навіть на поріг нормально не зайшла, а вже влаштовуєш допити, так неправильно, — Стас зітхає. — І не допитуй Алю, я тебе прошу.
— Якщо у вас все серйозно, я хочу знати все, — не здається вона. — І ви мені все розкажете! Я не поїду, поки не дізнаюсь правду!
— Давайте спершу пообідаємо, — кажу я. — Ви, мабуть, втомилися й зголодніли з дороги. А потім, звичайно, ми розкажемо про наше життя…
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
