Подаруй мені ніч - Аврелія Аверлі

З жахом усвідомлюю, що я не бажаю його поцілунків та дотиків. Що зі мною? Невже Лук’ян настільки отруїв мене, що я втратила всі почуття до Романа? Хитаю головою. Ні, це неможливо. Роман — мій чоловік, я повинна його кохати. Повинна, але чи кохаю? Неясність гуляє серцем. Погана ідея, розбиратися у собі, коли злість вирує всередині. Я розвертаюся до нього й у напівтемряві вдивляюся в обличчя Романа.
— Ти ж розумієш, що кілька годин тому я зрадила тобі з Лук’яном. Тільки так він мене відпустив. Цей факт мене мучить і розриває серце.
— Забудемо про це. Вважатимемо, що ти відпрацювала борг і все. Наче це звичайна робота.
— Звичайна робота? — злість затуманює розум. Він говорить про мене, як про повію. Я відхиляюся від чоловіка, підтягуюся та спираюся спиною на подушку, — це незвичайна робота. Якби на місці Лук’яна був хтось інший, то я не знаю, чи змогла б… Громовенко — мій колишній хлопець. Ми зустрічалися.
Роман стискає губи та відводить погляд. Сідає на ліжко, супить брови:
— Я гадав між вами немає почуттів, тільки фізичний зв’язок.
— Так і є. Не хвилюйся, Лук’ян мене не кохає. Його непристойна пропозиція взагалі більше схожа на помсту, от тільки я не знаю за що.
— А ти? — чоловік пробиває крижаним поглядом, — ти його кохаєш?
— Ні, — одразу виривається з моїх вуст. Відчуваю, як від брехні палають щоки. Хоча, це не зовсім брехня. Я розлюбила його одного разу, розлюблю й зараз. — Він був моїм першим коханням, а потім покинув мене. Між нами вже давно нічого немає.
— Добре, — Роман задоволено киває та ховає мою руку у свою долоню, — забудемо все. Почнемо з чистого аркуша.
Він нахиляється та цілує мої вуста. Я змушую себе відповісти на поцілунок. Не дозволю Громовенку псувати моє сімейне життя. От тільки поцілунок не приносить задоволення. Його губи здаються чужими, гіркими, небажаними. Чоловік проникає долонями під халат та досліджує моє тіло. Колись бажані дотики тепер здаються нестерпними. Клятий Громовенко! Таки отруїв мене. Я відхиляюся та опускаю голову.
— Вже пізно. Я стомилася. Лягаймо спати.
— Але я скучив, — його вуста ковзають моєю шиєю. Він ловить мене за бюст та сильно стискає. Надто сильно. З ненавистю. Наче карає мене за щось. Біль наповнює груди і я легенько відштовхую чоловіка:
— Я справді стомилася.
— Відмовляєш мені? — Роман забрав руки і я відчула полегшення. Очі чоловіка блиснули злістю, — спати з чужим чоловіком ти можеш, а зі мною ні? Тобі сподобався інтим з ним?
Дуже сподобався. Але звісно таке озвучити я не можу. Поправляю халат та підтягую ковдру.
— Це не важливо. Я не бажаю згадувати таке. Краще, якщо ми про це не говоритимемо. Ця тема важка для нас обох. Навіщо роздирати рани?
— Бо я хочу знати, що такого з тобою зробив клятий Громовенко, що ти мене не бажаєш?
— Розтоптав серце, принизив, скористався, — вивалюю все на одному подиху та не стримую сліз, — я розбита. Намагаюся з тих друзків, на які перетворилося моє серце, зібрати хоч щось. Мені потрібний час на відновлення. Прошу тебе зрозуміти та зачекати.
— Звісно. Чекатиму роками, поки ти згадаєш про власного чоловіка.
Демонстративно показуючи свою образу, Роман лягає на ліжко спиною до мене. Його голосне сопіння чути на всю спальню. Я зручно вмощуюся й радію, що він мене не чіпає. Довго не можу заснути. Спогади, наче марево, з’являються перед очима. Тіло надто яскраво пам’ятає цілунки та дотики Лук’яна. Мені хочеться у його затишні обійми. Тільки замість нього, поруч спить інший чоловік. Мій чоловік, який раптом став мені байдужий.