Джерело - Айн Ренд
Він зміг підписати документи, зміг дочекатися, коли Рорка виведуть до нього.
Вони вийшли разом, Рорк тримав його за зап'ясток, і поки вони дійшли до автомобіля, Вайненд заспокоївся. В машині він запитав:
— Звісно ж, це зробив ти?
— Авжеж.
— Ми боротимемося разом до перемоги.
— Якщо ти хочеш зробити це своєю власною боротьбою.
— За теперішньою оцінкою мої особисті статки становлять 40 мільйонів доларів. Цього має вистачити, щоб найняти будь-якого адвоката, якого ти забажаєш, або й усіх.
— Мені не потрібен адвокат.
— Говарде! Ти знову збираєшся показувати фотографії?
— Ні. Не цього разу.
Рорк увійшов до спальні й сів на стілець біля ліжка. Домінік лежала, спокійно його розглядаючи. Вони всміхнулися одне до одного. «Нічого не потрібно казати, цього разу теж», — подумала вона.
І запитала:
— Ти був у в'язниці?
— Декілька годин.
— І як там?
— Не починай поводитися, як Ґейл.
— Ґейл дуже розсердився?
— Дуже.
— Я не буду.
— Я можу знову опинитися у в'язниці на довгі роки. Ти знала це, коли погодилася мені допомагати.
— Так. Я знала.
— Я розраховую, що ти врятуєш Ґейла, якщо я опинюся за ґратами.
— Розраховуєш на мене?
Він подивився на неї та похитав головою.
— Кохана… — це пролунало як докір.
— Що? — прошепотіла вона.
— Ти досі не розумієш, що я заманив тебе в пастку?
— Як?
— Що б ти зробила, якби я не попросив твоєї допомоги?
— Я була б з тобою, у твоїй квартирі в будинку Енрайта, негайно, на очах у всіх і не приховуючи.
— Так. Але тепер ти не можеш цього зробити. Ти місіс Ґейл Вайненд, ти поза підозрами, і всі вірять, що ти опинилася на місці події випадково. Якщо вони дізнаються, хто ми одне для одного — це стане зізнанням у злочині.
— Розумію.
— Я хочу, щоб ти поводилася розважливо. Якщо ти мала якісь думки про те, щоб розділити мою долю, облиш їх. Я не розповім тобі про свої наміри, бо це єдиний спосіб стримати тебе до суду. Домінік, якщо мене засудять, я хочу, щоб ти залишилася з Ґейлом. Я розраховую на це, я хочу, щоб ти з ним залишилася і ніколи не казала йому про нас, тому що ви потребуватимете одне одного.
— А якщо тебе виправдають?
— Тоді… — він обвів поглядом кімнату, спальню Вайненда. — Я не хочу говорити про це тут. Але ти це знаєш.
— Ти дуже його любиш?
— Так.
— Достатньо, щоб пожертвувати…
Він усміхнувся:
— Ти боїшся цього, відколи я вперше сюди увійшов?
— Так.
Він подивився їй в очі:
— Ти припускала, що це можливо?
— Ні.
— Я не можу віддати йому ні моєї роботи, ні тебе, Домінік. Ніколи. Але ось що я можу зробити для нього: я можу залишити це йому, якщо мене посадять до в'язниці.
— Тебе виправдають.
— Це не те, що я хотів би від тебе почути.
— Якщо вони засудять тебе, якщо кинуть тебе за ґрати, якщо твоє ім'я ганьбитимуть у кожному брудному заголовку, якщо вони більше ніколи не дозволять тобі проектувати, якщо вони ніколи не дозволять мені тебе побачити — це не має значення. Не надто. Лише до певної межі.
— Ось що я чекав почути від тебе сім років, Домінік.
Він узяв її руку, підніс і притиснув до вуст, і вона відчула, що його губи опинилися на тому ж місці, яке цілував Вайненд. Потім він встав.
— Я чекатиму, — сказала вона. — Я буду розважлива. Я і близько до тебе не підійду. Обіцяю.
Він усміхнувся і кивнув. А потім вийшов.
«Трапляється, хоча й рідко, що сили світу, надто потужні, щоб їх оцінити, зосереджуються на одній події, наче сонячні промені, зібрані лінзою в одну точку найвищого сяйва, яку ми всі можемо побачити. Такою подією стала наруга над Кортландтом. Тут, у мікрокосмосі, ми можемо спостерігати зло, що руйнує нашу бідолашну планету від моменту її народження з космічної твані. Еґо однієї людини проти всіх заповідей милосердя, гуманності та братерства. Одна людина зруйнувала майбутній будинок для знедолених. Одна людина прирекла тисячі людей на життя у жахітті нетрів, бруду, хвороб і смерті. Тоді, коли пробуджене суспільство з новим розумінням гуманних обов'язків спромагається на героїчні зусилля для порятунку найбідніших, коли найкращі таланти суспільства об'єдналися, щоб створити для них пристойне житло — зарозумілість однієї людини вщент рознесла спільні досягнення інших людей. І заради чого? Заради якогось сумнівного поняття особистого марнославства, заради якогось пустопорожнього переконання. Я шкодую, що закони нашого штату дозволяють лише тюремне ув'язнення за цей злочин. Ця людина не заслуговує на життя. Суспільство повинно отримати право звільнити себе від таких людей, як Говард Рорк».
Так написав Еллсворт Тухі на сторінках «Нових кордонів».
Його слова знайшли відгук у всій країні. Вибух Кортландту тривав півхвилини. Вибух суспільної люті тривав безкінечно: хмара гіпсового пилу та іржі наповнила повітря і відмовлялася очистити все дощем.
Рорка допитувало велике журі присяжних, він відмовився визнати себе винним і не зробив жодних інших заяв. Його звільнили на поруки Ґейла Вайненда, і він чекав на суд.
Причини його вчинку бурхливо обговорювали. Дехто стверджував, що річ у професійній заздрості. Інші зауважили певну схожість проекту Кортландту зі стилем будівництва Рорка і заявляли, що Кітінґ, Прескотт і Вебб, можливо, трохи запозичили в цього архітектора — «законна адаптація», «не існує права власності на ідеї», «у демократичному суспільстві мистецтво належить усім», — і що Рорка підштовхнуло до помсти еґо митця, обуреного плагіатом.
Жодне із цих пояснень не було достатньо очевидним, але причини нікого особливо не цікавили. Справа була проста: одна людина проти всіх. Він не мав права на причину.
Будинок для бідних, зведений заради благодійності. Збудований після десяти тисяч років, протягом яких людям втовкмачували, що благодійність і самопожертва є безперечним абсолютом, наріжним каменем чеснот, найвищим ідеалом. Десять тисяч років людям твердили про служіння та жертовність: жертовність — це основний закон життя; служи іншим і тобі будуть служити, чави — і тебе розчавлять; жертовність шляхетна — роби все, що можеш; із одного чи з іншого боку, але служи і жертвуй — служи, і служи, і служи…
І проти цього — одна людина, яка не захотіла ні служити, ні керувати. Отже, вчинила єдиний непрощенний злочин.
Це був сенсаційний
