Патетичний блуд - Анатолій Дністровий

тоді повільно, невпинно перетворюєшся на потвору, цинізму якої немає меж. Пригадую свого сусіда по кімнаті, який жив зі мною на першому курсі, але потім знайшов місцеву дівчину й поселився в неї. Тоді серед нас був модний екзистенціалізм, і мій сусід, начитавшись Камю і Сартра, міг цілий день лежати на ліжку, дивитися в стелю й тихо казати: мені все до лампади, абсолютно все, і взагалі життя не має значення. Я глузував і пропонував йому піти у Графський парк і повіситися, але він відповідав, що й це не має значення. Потім, на жаль, він почав брутально й агресивно ставитися до дівчат, які з ним зустрічалися, в його дурній голові з часом виробилося напівбожевільне уявлення, що саме жінки є найбільшим злом на планеті, що всі нещастя, війни, землетруси стаються через них, падлюк. Я згадую його й раптом сахаюся: невже і я перетворююся на такого ідіота? Ми ж не помічаємо тих незначних змін, що відбуваються з нами щодня, а все це, мабуть, накопичується, не спам'ятаєшся, як перетворишся на закінченого дебіла з купою нікчемних заморочок. Саме так минає життя — у виробленні й накопиченні заморочок, і чим далі, тим більше вони притуплюють здатність із ними боротися, адже тоді мусиш постійно змінюватися, виростати з себе вчорашнього, неприйнятного, противного. Я запитую в Деки: як справи в університеті, чи втряслося. Він байдуже махає рукою, каже, що кидатиме навчання, задовбало все це дешеве піжонство, на кожному кроці дешеве піжонство, найобразливіше те, що залежиш від всіляких дилетантів і маленьких, мстивих, дріб'язкових ліліпутів, які отримують насолоду від страждань інших, від страждань, яких самі людям і завдають.

«Та пішли вони всі... — кажу йому, — давай бахнемо, маєш ще пивко?» Дека дістає дві пляшки «Губернатора». «Всі вони — козли».

«Да, вони козли, — повторює він, — рогаті, за це і вип'ємо».

«За козлів?» — дивуюся я.

«Ні — за нас». Він перехиляє пляшку й п'є кількома довгими ковтками, пиво проливається й тече йому по підборідді, він недбало витирає його рукавом светра й сумно дивиться на мене, потім переводить погляд на політичну карту світу, що висить замість штори, повільно повзе поглядом по країнах, підводиться й показує на Тибет. «Віталя, — каже, обернений спиною до мене, — нам ніколи не вдасться себе змінити». Не розумію, що він має на увазі. Ми ніколи не станемо кращими, гівно це все. Навіть не знаю, що на це відповісти. Приходить Юля. Вона захоплено вигукує, що тут так тепло, а в неї дубак, що просто ховайся. Цілується з нами по черзі і всідається мені на коліна. «Бачила твою Настю в центрі на площі, з якимсь красивим мальчіком». У голову вдаряє кров, я аж напружуюся. Юля запитує, чи ми ще зустрічаємося. Пауза. «Мудак він рідкісний, — зневажливо каже про мене Дека, — мучить малу; дай їй спокій, класна мала, хай найде собі того, хто її буде на руках носити, ти ж на це не здатний, бо не хочеш ні з ким зв'язуватися, правда? Віталя, ти справді влюбився в ту викладачку, чи це понти?» Я огризаюся: да ну тебе. Юля серйозно заглядає мені в очі, потім поважно киває головою, ніби хоче сказати, круто.

«Господи, чого ви мене мучите? я вас зараз пороздираю, от капосні».

«Що там буддизм про це говорить, а? — кепкує вона з мене. — Не з'єднайся ніколи з тим, що любиш, не з'єднайся ніколи і з тим, чого не любиш... краще постійно дрочити, понімаєш?»

Я вигукую, що вони мене задрали, скільки можна, і так погано, а вони ще катують, інквізитори зачухані. Юля гладить мене по голові, ніби медсестра приреченого пацієнта лікарні, й шепоче, що все буде добре, торкається губами моєї шкіри, я збуджуюся, тілом прокочується жар, напружуюся й відчуваю, що хочу її. Вона каже «пішли», але я заперечливо киваю, що мушу сьогодні йти до Ліди, пообіцяв гратися з її донькою, хіба вночі прийду до тебе, після дванадцятої. Юля хмикає: хай буде так, бо самій холодно.

«Про мене забули?» — озивається Дека.

«А як же без тебе?» — сміється Юля.

Я запускаю руку їй під домашній халат і погладжую теплі стегна. Стає спокійно й добре, на мене це діє, ніби терапія, я втихомирююся, забуваю про Настю й Ліду, забуваю про маленьку дівчинку, до якої зараз мушу іти гратися і вчити її малювати портрети (Ліда просила не спізнюватися, бо мала лягає о десятій вечора). В мене є ще три-чотири години до сну дитини... Юля заводиться, цілує мене в шию, кусає за мочку вуха, її очі стають туманними й дурними. Але я отямлююся, мені пора, проте не хочу отак тупо піти, не хочу залишити своїх друзів самотніх і невеселих; Дека геть скис, майже не говорить, певно, переживає своє прощання з університетом, тільки б він знову не запив, бо тоді вже точно — хана, тоді вже його ніхто не врятує. Я позіхаю: треба звалювати. Юля насуплюється і каже, щоб тільки не забув, бо ти останнім часом про нас забуваєш, і взагалі — не страждай даремно, о'кей? Да, відповідаю, не сумуйте, поставте собі музику, Марка Болана чи щось інше, приповзу вночі.

До Ліди йду, ніби прибитий. Прямую по Гоголівській, не звертаю уваги на перехожих, не хочу нікого бачити, чути доброзичливі, дурнуваті запитання випадкових знайомих, а потім вимучувати відповіді на них. Біля старого універмагу в мене стріляє цигарку студент із фізмату, намагається говорити, але я обриваю його на півслові, вибачаюся, кажу, що не маю часу. Ліда протягом останнього місяця часто впадає у депресію, особливо тоді, коли думає про «наше майбутнє», про те, як ми будемо далі. Вона інколи із сумом каже, що я знайду собі студентку і що в мене все налагодиться, її забуду й згадуватиму, як приємну випадкову історію, що не менш випадково народилася і так само випадково зникне. В такі хвилини я гаряче Ліду обіймаю і непомітно — про себе — плачу (плачу без сліз). Боюся навіть думати, що втрачу цю жінку, що більше її не бачитиму, не прислухатимуся до її глибокого дихання, не жуватиму до болю її пухкі губи... Раптом мене охоплює жах, бо я відчуваю, що після