Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Вона сумно похитала ходовою і, як завжди, залилася слізьми. Вона зрозуміла, що брат має на думці. Емілія вдосталь набалакалася про це зі своєю юною повірницею, міс Мері, того ж таки вечора, коли нриходив майор, — довше нетерпляча Мері не могла витримати й розповіла про своє відкриття, змалювала радісний подив і тремтіння, яким зрадив себе Доббін, коли містер Бінні пройшов повз них з дружиною і майор дізнався, що суперника вже можна не боятися.
Хіба ви не помітили, як майор стрепенувся, коли ви запитали, чи він не одружений, і як сердито він спитав: «Хто вам сказав таку дурницю?» О мем, — вела далі Мері,— він не зводив з вас очей, я певна, що він і посивів тому, що думав про вас.
Та Емілія глянула на ліжко, над яким висіли портрети її чоловіка й сина, і попросила свою молоду протеже ніколи, ніколи не заводити про це мови. Майор Доббін був найближчим приятелем її чоловіка. Як добрий, відданий опікун, він дбав про неї саму і про Джорджі. „Вона любить його, як брата, але жінка, що була одружена з таким ангелом, — вона показала на стіну, — ніколи не зможе навіть подумати про якийсь інший шлюб. Бідолашна Мері зітхнула: що вона робитиме, коли молодий Томкінс із хірургічної лікарні, який завжди дивився на неї в церкві й своїми просто-таки настирливими поглядами так бентежив її несміливе серце, що вона ладна була вже здатися, — що вона робитиме, коли він помре? Вона знала, що він хворий на сухоти, в нього такі рум’яні щоки, а сам худий, як скіпка.
Не те щоб Еммі, знаючи про почуття чесного майора, якось його відштовхнула чи була ним невдоволена. Відданість такого вірного й порядного джентльмена не може дратувати жінку. Дездемона не сердилась на Кассіо, хоч навряд чи вона не помічала лейтенантової закоханості в неї (сам я вважаю, що в цій сумній історії були окремі подробиці, про які достойний мавр не здогадувався); та й Міранда була дуже ласкава з Калібаном, і, мабуть, з тієї самої причини. Щоправда, вона його, бідолашного, потворного незграбу, нітрохи не заохочувала, певне, що ні! Так само й Еммі і гадки не мала заохочувати свого обожнювача-майора. Вона виявлятиме йому дружню пошану, як і заслуговують такі високі чесноти й така вірність, ставитиметься до нього приязно й щиро, поки він не освідчиться. А тоді ще буде час поговорити з ним і поклясти край його нездійсненним надіям.
Тому тієї ночі, після розмови з міс Мері, вона дуже добре спала і вранці була веселіша, ніж завжди, хоч Джоз запізнювався. «Я рада, що він не Думає одружуватися з тією О’Дауд, — міркувала Емілія. — В полковника О’Дауда не може бути сестри, вартої такого достойного чоловіка, як майор Вільям». Хто серед невеличкого кола її знайомих міг бути для нього парою? Міс Бінні? Ні, вона надто стара й поганої вдачі. Міс Осборн? Теж стара. Мері Клеп надто молода. Місіс Осборн так і заснула, не знайшовши для майора гідної дружини.
Та ось з’явився листоноша, і наші друзі перестали хвилюватися; Джоз прислав сестрі листа, в якому повідомляв її, що після плавання почуває себе трохи втомленим і не може виїхати того ж таки дня, а вирушить із Саутгемптона завтра вранці і ввечері буде в батька з матір’ю. Читаючи батькові листа, Емілія на останньому слові затнулася. Брат, видно, не знав, що сталося в їхній родині. Та й не міг знати. Бо хоч майор цілком слушно підозрював, що його супутник не зрушить з місця за такий короткий час, як доба, і знайде привід затриматися, він усе ж таки не написав Джозові й не повідомив його про лихо, яке спіткало родину Седлі: він так забалакався з Емілією, що пошту давно вже відправили.
Того самого ранку майорові Доббіну прийшов лист до готелю «Слотер» від приятеля з Саутгемптона, який перепрошував любого Доба за те, що він так розсердився, коли його вчора будили (в нього дуже боліла голова, і він щойно заснув), і благав його замовити зручні покої в «Слотері» для містера Седлі та його служників. За дорогу Доббін став Джозові просто необхідний. Джоз прихилився до майора і не відступав від нього ні на крок. Решта пасажирів поїхали до Лондона.
Юний Рахіте і малий Чефферс вирушили поштовою каретою того ж таки дня. — Рахіте сів на передок і взяв у руки віжки, тільки-но вони минули Ботлі; лікар подався до своєї родини в Портсі; Брег поїхав у столицю до своїх компаньйонів, а перший помічник почав розвантаження «Ремчандера». Джоз відчув себе в Саутгемптоні дуже самітним і запросив господаря готелю) випити з ним келих вина. В той самий час майор Доббін сидів за столом у свого батька, сера Вільяма, і його сестра встигла вивідати в нього (майор зовсім не вмів брехати), що він уже бачився з місіс Осборн.
Джоз так зручно влаштувався на Сент-Мартінс-лейн, так спокійно втішався своїм кальяном і, коли йому хотілося, так безтурботно вирушав виставляти напоказ свою особу до театру, що він, мабуть, залишився б у «Слотері» на весь час, якби поряд не було його приятеля майора. Той джентльмен заповзявся не давати бенгальцеві спокою, поки вій не виконає своєї обіцянки створити затишну домівку для Емілії і свого батька. Джоз був податливий у чужих руках, а Доббін — дуже наполегливий, якщо йшлося про справи когось іншого, а не про його власні.
Тому наш урядовець легко здавався на нехитрі підступи цього добродушного дипломата і ладен був робити все, що той вважав за потрібне: купувати щось, звільняти когось. Лола Джеваба, з якого хлопчаки жорстоко глумилися, коли його смаглява фізіономія показувалась на Сент-Мартінс-лейн, відправлено назад у Калькутту на судні Ост-Індської компанії «Леді Кіклбері», співвласником якого був сер Доббін, але перед від’їздом тубілець навчив Джозового європейського служника мистецтва готувати каррі, плов і кальян. Джоз з великою втіхою і цікавістю стежив, як майстрували вишуканий екіпаж,
