Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
10
Над тайговим зеленим морем, по поверхні якого шастав вітер, розхитуючи крони та розгойдуючи гілки, повільно плив чорний дирижабль, наповнений зсередини теплом, завдяки якому політ його був позбавлений посадок. І був знаменний його політ не лише відсутністю людини на борту, але й узагалі відсутністю всякого баласту. Його політ був вільним волевиявленням вітру, а тому нескінченним. Адже волевиявлення людини завжди переслідує конкретну досяжну мету, і притому, з різноманіття цілей людині властиво вибирати найлегше досяжну, адже живучи, вона рахує прожитий час і віднімає зі свого життя, зменшуючи таким чином його залишок, а порахувавши приблизний залишок життя – поспішає, щоб устигнути. Вітру поспішати нікуди – він несмертний, його мета – рух повітря й усього іншого, здатного бути легшим за це повітря: порошинок, метеликів, дирижаблів. Можна подумати, що коли відмовитися від цілей – відкриється вічність, що складається з руху, але, на жаль, тією ж природою зумовлено призначення кожної складової частини Всесвітнього Лісу, і лише одна істота з цього Лісу одвічно мучиться, не знаючи сенсу свого життя. Інші ж живуть, аби вижити, а помирають, аби вижило їхнє потомство. І так усе рухається, неквапом і розумно, овіюване вітром. А над тайговим зеленим морем, по поверхні якого шастає вітер, розхитуючи крони та розгойдуючи гілки, повільно пливе чорний дирижабль, наповнений ізсередини теплом, завдяки якому політ його позбавлений посадок.
Ідучи дорогою-просікою, Харитонов відчув, як сам собою прискорюється його крок. «Господи, – думав він, – як я відвик від прямої дороги! Як я відвик од усього, від днів тижня, від часу, від утоми». І вперше за роки він ішов, не дивлячись під ноги, довіряючи цьому вкритому травою бульвару.
Сонце нестримно піднімалося вгору, і голоснішою ставала природа, збираючи воєдино всі звуки навколишнього світу; і ось у цьому звучанні здалося раптом Харитонову щось страшенно знайоме, від чого він навіть уповільнив крок, аби прислухатись. А прислухавшись, зупинився, не вірячи своїм вухам: разом із криками і співом птахів, шерехами трав і листя в усій цій природній симфонії звучала і справжня музика, музика, яку він чув у ще недавньому передвоєнному дитинстві. Він пробував уловити шматочок мелодії, щоб зрозуміти, що ж він чує, але звуки виринали ніби з-під води і знову ближчі шуми заглушали їх. І тоді продовжив свій шлях Харитонов, але йшов уже повільніше, ввесь обернений на слух.
Через годину звуки музики стали більш явними, і мандрівник зрадів, зрозумівши, що ця дорога веде його до звуків. Він знову прискорив крок.
Через деякий час музика стала чутнішою, ніж вітер. Невидимий оркестр радісно виводив «Марш ентузіастів», і ноги Харитонова самі собою підлаштувалися під ритм маршу. Харитонов, схвильований і щасливий, поспішав побачити село або містечко, в якому грав оркестр. Поспішав побачити свято, адже і в його рідному Каргополі кожне свято, чи то річниця революції, чи День рибалки, супроводжувалося концертом оркестру, що починав свою програму різними маршами ентузіастів, а продовжував її танцювальною музикою.
І тут попереду замаячив зелений тупик – кінець дороги-просіки, але ні дахів будинків, ні різноколірних огорож видно не було. А музика тривала, і була вона вже настільки чутною, що поглинула всі інші звуки. Харитонов наблизився до тупика й несподівано зупинився, розглядаючи прочинені залізні ворота, пофарбовані в зелений колір, на яких красувався зварний скрипковий ключ із червоною зіркою в центрі. Обабіч воріт відходив густо натягнутий на стовпи колючий дріт, який губився далі серед кедрових стовбурів.
Колючий дріт нагадав Харитонову про війну, але скрипковий ключ, хоч він і був прикрашений червоною зіркою, мав доволі мирний вигляд. Почекавши, Харитонов протиснувся у ворота.
Від воріт у глиб обнесеної колючим дротом території вела добре протоптана стежина. По ній і вирушив мандрівник назустріч невидимому оркестру, що вже закінчив грати «Марш ентузіастів» і зайнявся репетицією чогось класичного. Рухався він недовго, поки побачене не змусило його зупинитися. Картина, що відкрилася перед ним, була незрозуміла: на галявині був побудований дерев'яний поміст, такий схожий на літню естраду, які зазвичай розташовуються в парках, тільки був він непофарбованим. На помості з музичними інструментами в руках стояли люди в однаковому сірому одязі. Це й був той невидимий оркестр, а диригент стояв на землі обличчям до музикантів, які припинили грати, і щось енергійно їм пояснював. Поряд із диригентом, що не відрізнявся від музикантів одягом, стояв, тримаючи руки за спиною, високий кучерявий чоловік у тільнику і ватних штанях. Він уважно й суворо дивився на музикантів, залишаючись при цьому абсолютно нерухомим. Диригент закінчив свої пояснення – його рот закрився, а руки застигли долонями догори. Після короткої паузи він змахнув руками, затримав їх на мить над головою – цієї миті вистачило музикантам, аби піднести труби до губ, а скрипки до підборідь – і різким жестом провів руками дві невидимі вертикальні лінії до землі. Загальний акорд обрушився на літню землю, відскочив од неї і вибуховою хвилею покотився по трав'яній поверхні. Навіть у Харитонова загуділо у вухах, хоч він і причаївся метрів за п'ятдесят від помосту.
Харитонов школи не мав радісних почуттів до класичної музики. Він полюбляв бадьорі пісні, слухаючи які можна було легко намалювати власне майбутнє. Уся ж інша музика, яка не супроводжувалася словесними поясненнями або ж твердженнями, була для нього незрозуміла. Виняток становили тільки танцювальні мелодії, але в них не було нічого серйозного, а отже, і замислюватися про значення і сенс цих мелодій не варто було. І ось тут раптом, присівши в незрозумілому місці, відчув Харитонов у собі якесь нервове тремтіння і зрозумів, що це тремтить у нім той самий перший шквальний акорд оркестру, після якого так незалежно й мелодійно зазвучала скрипка. І тремтіння, що виникло в нім од того
