💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Щоденник злодія - Жан Жене

Щоденник злодія - Жан Жене

Читаємо онлайн Щоденник злодія - Жан Жене
весільними сукнями, жалобними процесіями, весіллями, а пізніше, трішки пізніше, коли виснажливе злиденне життя, виправні колонії, в'язниці, грабунки, образи, проституція до краю спотворять ці мрії — цілком природним орнаментом (включаючи своєрідну мову), що оздоблює мої шалені душевні почуття предметами мого жадання, якими я прикрашав своє реальне людське існування, але насамперед своє становище вкрай упослідженої дитини, чиє знайомство із в'язницею по вінця виповнить її душу щастям. Тюрма дає в'язневі те саме відчуття безпеки, що й королівський палац гостеві короля. Ці обидві споруди тримаються на нездоланній вірі тих, хто певний у тому ким він є — ким він хотів стати і ким залишиться назавжди. Мурування, матеріали, пропорції, архітектура цих будівель перебувають у злагоді з їхньою моральною цілісністю, яка гарантує їм непохитність, доки існуватиме суспільний лад, символом якого вони є. В'язниця дає мені цілковиту Гарантію. Я певний, що її збудували саме для мене — із палацом правосуддя, прибудовами, величним вестибюлем. Цілком серйозно: усе там призначалося мені. Суворість регламенту, його обмеженість і точність є, власне, тою самою сутністю, що й етикет королівського двору, що й вишукана тиранія ввічливості, об'єктом якої в цьому дворі стає гість. Як і мури в'язниці, палац складається із тесаного високоякісного каменю, мармурових сходів, щирого золота, з найрідкісніших скульптур королівства, з абсолютної влади його господарів; але їхня схожість ще й у тому, що ці дві споруди є: перша — основою, а друга — вершиною живої системи, яка обертається між цими двома полюсами, що її утримують і пригнічують, бувши, власне, силою в чистому вигляді. Який спокій у цих килимах, дзеркалах, у самій задушевності відхожих місць палацу! Тут, як ніде, ви не просто справляєте нужду на світанку, а надаєте цьому актові урочистої значущості, лише так досягаючи успіху, в туалеті, крізь матове скло якого видніються різьблений фасад, охоронці, статуї, парадний двір; у невеличкому нужнику, де шовковий папір такий, як і всюди, але куди щомиті може зайти у єдвабному халаті й рожевих капцях розпатлана, ненапудрена, припорошена фрейліна, аби живосилом очистити шлунок; у невеличкому нужнику, звідки мене не витягнуть силоміць грубі охоронці, оскільки ходити до вітру стає важливим актом, що має своє місце в житті, куди мене запросив король. В'язниця давала мені таке саме відчуття безпеки. Ніщо її не зруйнує. Вітровії, буревії не здатні її знищити. В'язниця залишається певна себе, а ви всередині неї певні себе. Проте, попри всю поважність, притаманну цим спорудам, поважність, яка змушує їх ставитися до себе з пошаною, примірятися одні до одних віддалік і розуміти одні одних, саме через земну велич вони й загинуть. Якби вони постали на землі, в цьому світі з більшою недбалістю, то, можливо, простояли б і довше, але їхня значущість змушує мене дивитися на них без жалю. Я визнаю, що їхні підмурівки засіли в мені самому, ними позначені мої крайні найжорстокіші потяги, і мій ядучий розум уже працює, аби їх зруйнувати. Сліпма я кинувся у злиденне життя — цю реальну подобу зруйнованих палаців, сплюндрованих садів, мертвої пишноти. Воно було їхнім румовищем, але що більше ці руїни були понівечені, то дальшим, глибше зануреним у святе минуле здавалось мені те, видимим знаком чого вони мусили бути, аж я вже не відав, чи живу я в злиденній пишноті, чи в розкішному паскудстві. Нарешті спроквола це почуття упослідженості відірвалося від того, що його викликало, припони, які тримали його в цих ідеальних позолотах — виправдовуючи в очах світу, в очах моєї плоті — майже пробачаючи його, лопнули, і воно залишилося одне на самоті з собою, зробилося єдиним сенсом свого буття, єдиною потребою самого себе і єдиною метою самого себе. Але саме ця уява полишеного напризволяще хлопчика, закоханого в королівські пишноти, і дозволила мені вкрити позолотою мій сором, приоздобити його Гравюрами і видавати за золотарський виріб у звичному розумінні цього слова, аж доки через часте його використання чи, можливо, через зужитість слів, якими той сором прикривався, на поверхню зринула покора. Моя любов до Стілітано повертала мені винятковий дар такої уяви. Якщо через цю любов я спізнав якесь благородство, то тепер я знову віднайшов справжній сенс життя — як-то кажуть, серцевину дерева — розуміння того, що моє життя мусить окреслитися поза вашим світом. Я набув суворості й розсудливості, які пояснюють моє ставлення до бідних: моя злиденність була така велика, що, здавалося, я складався із тіста, замішаного на ній. Вона була навіть моєю сутністю, що полонила і вигодовувала як моє тіло, так і мою душу. Я пишу цю книжку в розкішному готелі одного з найшиковніших міст світу, де я такий багатий, що не годен перейматися співчуттям до бідних: я їх переслідую. Якщо мені приємно ходити павичем перед ними, то я вельми шкодую, що не можу цього робити з більшим блиском і нахабством.

«Якби я мав безшелесне чорне лаковане авто, з глибини якого я знехотя споглядав би убозтво, то поперед нього пустив би кортежі своїх двійників у розкішному вбранні, аби голодрабці дивилися мені вслід, аби бідняки, одним з яких я ніколи не перестану бути, бачили, як я з гідністю уповільнюю рух у тиші дорогого двигуна, у блиску земної слави, роль носія якої, досить мені захотіти, зіграє інший статист».

Зі Стілітано я був безнадійним бідакою, пізнаючи у найвиснаженішій країні Європи найсухішу поетичну формулу, яку інколи пом'якшував ночами мій чутливий дрож перед природою.


На кілька сторінок вище я написав: «… поле у смерканні». Я не уявляв тоді, що в ньому, тому полі зачаїлася неабияка загроза, десь там ховаються воїни, які мене вб'ють або ж візьмуть на муки; навпаки, воно було таке по-материнському ніжне і добре, що я боявся залишитися не самим собою, щоб ліпше розчинитися в цій доброті. Мені часто доводилося стрибати з товарного потяга і блукати серед ночі, дослухаючись до її неквапливої праці; я присідав навпочіпки в траві або не наважувався цього робити і стояв, завмерши посеред луки. Вряди-годи я уявляв, що поле — то кін якоїсь події, де я розставляв героїв, які досить правдоподібно, аж до смерти, зображуватимуть мою справдешню драму: між двох самотніх верб юний убивця, тримаючи одну руку в кишені, цілиться зі свого револьвера і стріляє фермерові в спину. Чи не уявна участь у людських авантурах надавала рослинам такої чуйної лагідности? Я їх розумів. Я вже не голив пушок на губі, який не подобався Сальвадорові, і що далі то більше набував вигляду волохатого стебла.

Сальвадор не

Відгуки про книгу Щоденник злодія - Жан Жене (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: