Щоденник злодія - Жан Жене
Звичайно, у Танжері, не більше, ніж деінде, мені не вдалося б здійснити авантуру, яку спланувала організація із власною штаб-квартирою, авантуру, зумовлену приписами міжнародної політичної стратегії, проте це місто так очевидно, так знаменито уособлювало для мене Зраду, що саме там, як мені здавалося, тільки там я зміг би прибитися до берега.
«Бо там я знайду пречудові зразки!»
Я шукатиму там Марка Обера, Стілітано та багатьох інших, позаяк маю підозру, не надто зважуючись у це вірити, у їхній байдужості до законів вірності і щирості. Кажучи про них: «Вони брехливі», я розчулювався. Інколи мене ще й досі ці слова розчулюють. Ці люди, я вірив, здатні на будь-який відчайдушний вчинок. Безліч моральних ліній, їхні звивини утворюють переплетені візерунки, які я називаю авантурою. Ці люди ухиляються від ваших приписів. Вони ненадійні. Головне — вони мають ваду, ґандж, схожий на виноградне гроно у шортах Стілітано. Нарешті, що більша буде моя провина у ваших очах, яка цілком і до решти лежить на мені, то більша буде моя свобода. То довершеніша моя самотність, моя виїмковість. Завдяки своїй провині я знову виборов право на розум. «Надто багато людей, — казав я собі, — думають, хоча не мають на це права. Вони не заплатили за нього ініціативою, оскільки думати стає необхідністю для вашого порятунку».
Це переслідування зрадників і зрадництва було лише одним із різновидів еротизму. Зрідка — що навіть важко пригадати — хлопець дарував мені запаморочливу радість, яку можуть дарувати лише поневіряння спільного з ним життя. Тіло, простягнене під моєю ковдрою, тіло, пещене на вулиці або вночі у лісі, на пляжі, приносить мені втіху лише наполовину: в коханні я не наважуся поглянути на себе збоку, оскільки потрапляв у безліч ситуацій, коли моя особа, надаючи такої ваги привабливості, породжувала лише мимобіжний чар. Мені вже ніколи цього не повернути. Отже, я спостеріг, що завжди клопотався обставинами лише з еротичних міркувань. Ось що, попри все інше, керувало моїм життям. Я знаю, що існують авантури, герої і подробиці, які є еротичними. Власне, заради них мені й хотілося жити.
Через кілька днів я дізнався, що Пепе засудили до каторги. Всі гроші, які мав, я надіслав ув'язненому Стілітано.
Якось я натрапив на два знімки зі служби кримінального обліку. На одному з них мені шістнадцять чи сімнадцять років. Я вдягнений у благодійну куртку, з-під якої виглядає драний светр. У мене бездоганний овал обличчя, плескатий ніс, розбитий кулаком під час бознаколишньої бійки. Погляд пригаслий, сумний і теплий, дуже серйозний. Чуб густий і патлатий. Побачивши себе в юному віці, я ледь не розчулився вголос:
«Малий горопахо, ти страждав».
Я співчував не собі, а якомусь іншому Жанові. Я страждав тоді від потворності, якої тепер не знаходжу на своєму дитячому обличчі. Небачене зухвальство — я був загонистий — тим часом пособляло мені легко йти по життю. Якщо я був чимось збентежений, то цього нічим не виказував. Але в сутінках, коли мене опосідала втома, моя голова схилялася, і я відчував, як мій погляд важко лягає на світ і зливається з ним або ж повертається і западає, очевидно, він пізнавав мою цілковиту самотність. Коли я працював наймитом на фермі чи був солдатом, чи у дитячому притулку, попри дружбу і навіть певну прихильність моїх напутників, я залишався одинокий як палець. В'язниця подарувала мені першу розраду, перший спокій, перше душевне збентеження: це трапилося серед покидьків. Безмежна самотність змусила мене шукати подорожнього в самому собі. Споглядаючи світ довкола себе, його безмежжя, його сум'яття, ще прекрасніше вночі, я вбачав у ньому божество, а в собі не лише улюблене його дитя, предмет великої турботи й остороги, обраний і ведений звиш, хоч і через страшні, виснажливі, на межі відчаю випробування, а й єдину мету його зусиль. І помалу-малу, завдяки певним діям, які я не можу до ладу описати, я, не міняючи розмірів свого тіла, можливо, через те, що в ньому було легше помістити досить вишукану підставу такої слави, вмістив це божество — мою першопричину й мій устрій у самому собі. Я поглинув його. Я присвячував йому пісні, які творив. Ночами я насвистував. Мелодія релігійна. Ритм її трохи важкуватий. Завдяки цій мелодії я сподівався налагодити зв'язок із Богом: власне, так воно й сталося, оскільки Бог був лише надією і милістю, збереженою в пісні. Тулячись вулицями, руки в кишенях, із понуреною головою, розглядаючи будинки чи дерева, я насвистував свої недоладні, нерадісні, але й не сумні святкові гімни. Я для себе відкрив, що надія є лише тим вираженням, якого їй надають. Як і підтримка. Я ніколи не міг свистіти в легкому ритмі. Я розпізнавав релігійні теми: вони творять Венеру, Меркурія або ж Діву Марію.
На другій світлині мені тридцять років. Моє обличчя набуло жорстокості. На ньому випинаються щелепи. Рот згорьований і лихий. У мене злодійкуватий вигляд попри ще й досі ніжний погляд очей, їхня ніжність, між іншим, майже невловна, через нерухомість, якої вимагав від мене фотограф. У цих двох зображеннях я знову надибую на ту саму жорстокість, яка тоді мене надихала: від шістнадцяти до тридцяти років, у дитячих колоніях, у в'язницях, у барах я не шукав героїчних авантур, а прагнув своєї тотожності з найвразливішими, з найзнедленішими злочинцями. Я хотів бути молодою повією, готовою супроводжувати до Сибіру свого коханця, або тою, яка переживала його не заради помсти, а задля того, щоб оплакувати його і зберігати про нього пам'ять.
Хоча я не вірив у свій блискучий родовід, непевність свого походження дозволяла мені довільно його тлумачити. Тут я враховував своєрідність своїх страждань. Мені, покинутому напризволяще своєю родиною, здавалося цілком природним поглибити це все любов'ю до хлопчиків, а цю любов посилити злодійством, а злодійство — злочином або ж співучастю у злочині. Себто я рішуче відкидав світ, який відкинув мене. Таке майже радісне прагнення найганебніших обставин, можливо, спричинила ще потреба моєї дитячої уяви, яка творила для мене (щоб я, маленький покинутий хлопчик, вигулював там свою хирляву пихату особу) замки і парки, заповнені більше сторожами, ніж статуями,
