Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Чого він так довго дивиться на мене?
Дивиться й мовчить.
Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку — шепнув:
— Є сонце в житті.
Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.
Здається, що їхні німі погляди так і говорили до нього:
— Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце…
Твої очі, що видітимуть усе тільки чорну ніч перед собою, бачать сонце.
І їхній сліпий товариш, цей німий, у болю скам'янілий живий образ нужденності буття, перестав у цьому менті бути для них наймарнішою пилинкою між ними, найнужденнішим, долею розтоптаним хробаком.
Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє.
Щось ясніше світла, дужче сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів.
Якась невмируща сила людської душі.
Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі, крізь роки крові, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори позагробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь…
І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вмираючи, радіти тому сонцю, що зійде колись…
І здавалося їм, що їхній сліпий товариш не чує тепер ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги… ні бажання розмовляти, бо його душа живе вже в цьому новому світі сонця, який його сліпі очі бачать, а якого вони, видючі, не видять, не чують…
Довго вони дивилися на нього мовчки з німою пошаною.
Нараз Добровський глянув на кожного товариша, опісля показав очима на сліпого й шепнув:
— Він щасливіший від нас…
І п'ять долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щастя свого сліпого товариша з заздрощами…
IV
Нагло об їхні вуха вдарив притишений, глухий, хрипкий голос:
— Чуєте?
Видерся з душі, як із могили, здушений, таємний, жахливий.
І була в його тремтінні якась незбагненна радість із-за цього, що хтось уже зближається…
Ох, уже йде, іде вже й несе — визволення.
Хто його бачить?
Хто його чує?
Пшилуський.
Чому Пшилуський?
Адже йому все байдуже: І небо, і хмари, й безодні, і кожний товариш!
Вони глянули з жахом на нього.
— Слухайте.
Високо над ними небо висипало безліч якихось дрібненьких істот, ніби зерен, чорніших чорних хмар.
Вони повзуть по хмарах і неспокійно шукають когось…
То знов поринають у хмарах і на коротку хвилину щезають…
— Слухайте…
Слухають і чують…
Здається мені, що від непроглядних сумерків віків аж до цієї хвилі тут було замерзле царство мовчання…
Хай цю закляту тишу роздеруть блискавки!
Хай її розіб'ють громи!
Хай тільки не чуємо оцього жахливого, понурого крякання!
Воно оковує новим морозом останок нашої душі.
Роздирає стриж у костях.
Але якийсь добрий дух не забуває Ніколича. Бере його свідомість, як дитину за руку, й направляє її на ясний шлях…
— Чуєте голос? — шепче Ніколич, і нагло бліді останки життя в його обличчі мертвіють. Тільки в очах мерехтить іскра заблуканого вогню.
І тремтячим, зломаним, таємним голосом Ніколич не то співає, не то повторює пісню, яка причулася йому:
Люлі, сину мій, Люлі, квіте мій, Спи моя надіє. Лиш дитиночці У колисочці Щастя світ ясніє. Не пройде весна — Буря навісна Потрясе світами. Сину, сину мій, Вдарить біль страшний В бідне серце мами. І даремно я, Зірочко моя, Млітиму з розпуки, Як там… над дітьми — Серед вихру й тьми — Крякатимуть круки.Після останнього слова пісні підніс очі до чорних хмар і здригнувся.
Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів:
— Товариші, моя мати правду сказала… Чуєте?.. Над нами круки крячуть…
Вони сидять, як мертві, і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їм мозок.
Довгу мовчанку перебивае Сабо голосом, у котрому чути конання сили і свідомості:
— Батько… кличе… батько кличе…
Прочі тіні силкуються теж почути щось любе, давнє…
Даремно.
Даремно я напружую слух, щоби почути слово, стогін, плач, ридання цієї матері з дитиною, що станула серед снігів і стоїть недалеко перед нами…
