Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

— Воно й видно, — перевів Данило на жарт. — От із дівчатами ти б повоював, правда? — Валько почервонів, і Дань голосно засміявся. — Попав у точку, еге ж?

— Наче ти сам не такий, — у Валька й вуха почервоніли. — Тільки щось дівчата тебе не жалують — за півроку жодна не написала, а мені пишуть.

— Велике щастя з їхнього письма, — насмішкувато промовив Данило. — Стережися, щоб не оженили на другий день, як прийдеш додому.

— Не оженять, бо я ще вчитися піду, — обличчя Валентина посерйознішало. — Я у школі відмінником був.

— Що? — не повірив Данило. — А чого ж ти тут, а не в інституті?

— Того, — нехотя відповів товариш. — Якби менше синків усяких пхалося по блату, то і я б учився.

— А на який же ти інститут замахнувся, що тобі синки дорогу перейшли? — запитав Данило жартома й підвівся на лікоть.

— Міжнародних відносин. — Валько замріяно дивився у небо. — І на першому екзамені зрізали…

— Не переймайся, — Данилові стало шкода товариша. — Після армії точно приймуть. Тільки я б тобі порадив щось доступніше, нащо тобі ті міжнародні відносини?

— Я, Даню, хочу світ побачити. Він же знаєш, який великий…

— По-о-обачиш. І високо з неба, — знову засміявся Данило, але вже сумно. — Не сьогодні, то завтра. — І тихенько заспівав, мовби сам для себе: — Ой, у гаю, гаю, зелен-розмаю… — Наче й не співав, а вголос думав пісню.

— Де ти вчився? — запитав здивовано Валентин, коли Дань замовк. — Ти ж артист.

— Артист погорілого театру, — посміхнувся той. — І недоучка ветеринар.

— Я серйозно, — блакитні очі Валька дивилися недовірливо. — Чому ти приховав, що так співаєш, — наш лейтенант чотири дні шукав заспівувача роти?

— Може, треба було ще й циганочку затанцювати? — посуворішав Данило, запиваючи пиріжок лимонадом.

— Дивак ти, — глянув на нього докірливо Валько. — Коли б я мав такий голос, то вже б точно дав собі раду, а не думав тепер: заберуть мене чи не заберуть на війну?

— Мене заберуть, — з упевненістю промовив Данило.

За кілька днів до відправлення у Туркестанський військовий округ Данилові і ще чотирнадцятьом солдатам видали шкіряні ремені й замість кирзових чобіт — ялові. Валько в цю групу не увійшов і почувався винувато. В останній день перед відправленням ходив мовчазний, подовгу дивився на товариша, мовби хотів для себе зрозуміти щось важливе. А увечері зняв із руки годинника і простягнув Данилові.

— Візьми на пам’ять. Бери, бери, — мало не силоміць поклав годинника в руку. — Я у колгоспі сам заробив.

— А ти? — Данило зніяковіло розглядав подарунок.

— У мене ще є… вдома, — обличчя Валька було розгублене й винувате — він уже не сумнівався, що Данила разом з іншими солдатами відправляють в Афганістан, хоча вголос про це ніхто не говорив.

Із самого ранку п’ятнадцять солдатів їхало в критому кузові військового автомобіля до аеропорту. За хвилину по приїзді їх завели в окремий салон пасажирського літака, що летів до Ташкента. Через шість годин польоту Данило відчув, що перебуває зовсім в іншому світі. На цій землі було спекотно й по-східному гамірно. Дивувала мова, якою, здавалося, тут більше кричали, ніж просто розмовляли. Потім знову критий кузов. І за півгодини приїхали до пересильного пункту.

Першого ж дня новачки відчули на собі труднощі чужого клімату. Весь час хотілося пити. Води пили багато й не напивалися. У чоботях пріли ноги, а гімнастерки мокріли від поту. Їжа мало чим відрізнялася від тієї, якою годували в Дніпропетровську, але їсти зовсім не хотілося. Дошкуляли мухи й скорпіони. Бачені вдома лише на малюнках, вони тут бігали по підлозі казарми й по землі. Данило і його товариші спочатку злякано піднімали ноги, коли скорпіон мало не залазив на чобіт, а потім звикли, тільки лаялися, і то більше від нічого робити.

Наближався день, про який не говорили, але всі думали. І знову критий автомобіль, невеликий аеропорт, військово-транспортний літак, у металевому череві якого повітря було гарячим, немов у кузні. За хвилину літак піднявся і зробив коло над Ташкентом. Данило зацікавлено дивився в ілюмінатор на місто з чіткими кварталами багатоповерхових будинків, заводами, ніби іграшковими автомобілями на дорогах — геометрично рівним архітектурним життям, яке з висоти чомусь здавалося байдуже монотонним. Мальовнича картина кишлаків та ариків додала відчуття спокою й миру на землі, що так швидко віддалялася в часі й просторі.

Літак набирав висоту, і в салоні різко упала температура. Дехто порозкручував шинелі й накинув на плечі. Усі мовчали. Здавалося, мовби прислухалися до роботи двигуна, який піднімав літак вище і вище. Поруч із Данилом сидів молодший сержант із дніпропетровської партії військових фельдшерів. Знайоме обличчя за короткий час мовби перетворилося на виліплену з гіпсу маску із заплющеними очима. Дань якусь хвилину вдивлявся в ту маску, потім обернувся: стиснувши голову руками, за ним сидів незнайомий солдат зі спазматично скривленим обличчям. У кінці відсіку хтось неголосно розмовляв, почувся приглушений, неприродно бадьорий сміх. Данило обвів поглядом знайомі й незнайомі обличчя, на яких у цю хвилину, мов на негативній плівці, проступали всі почуття — від страху до заціпеніння й приреченості.

У відсік вийшов бортмеханік і завченим дикторським голосом повідомив:

— Перелетіли кордон Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Повернувся і пішов, а Данило дивився на двері, наче тільки тепер зрозумів, що під ногами немає землі, а лише металева конструкція літака в безмежній прострації чужого неба.

Час зупинився. Данило заплющив очі, мимоволі прислухаючись до роботи двигуна. Монотонність звуків заспокоювала. Але, щойно ця монотонність збилася, на багатьох обличчях знову проступили тривога і внутрішнє напруження — літак пішов на зниження. Данило прикипів обличчям до ілюмінатора й побачив спалахи, що раз у раз «відстрілював» їхній АН-12. Потім з’явилася «вертушка», яка зависла під літаком, прикриваючи його від зеніток.

На цій землі йшла війна. Її було видно не тільки по спалахах пострілів, а й по зруйнованому Кабулу, що швидко наближався, ніби летів назустріч.

— То — наші, — підійшов до нього капітан, що супроводжував їх із Ташкента. Показав на п’ятиповерхові будинки, збудовані свого часу спеціалістами Радянського Союзу. — Ще цілі, — промовив радісно, кивнув Данилові, й обличчя його стало суворим, як і хвилину тому.

Солдати зацікавлено розглядали будинки, які добре було видно на фоні зруйнованого напівфеодального міста, котре то волало на весь світ про допомогу, то випльовувало із себе смерть на своїх і чужих.

АН-12 приземлився швидко, ніби упав на злітну смугу. Підкоряючись команді, солдати швидко вийшли з літака. Їх тут же вишикували й повели до пересильного пункту.

Віддалік було видно приміщення міжнародного