Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

До яких реєстрів живих істот внесено наших мерців? Чому відоме по всьому світі прислів’я твердить про них, що вони нічого не скажуть, хоча знають більше таємниць, ніж криють у собі Гудвінські піски? Чому до імені того, хто вчора відійшов у інший світ, ми додаємо таке значуще й повне невіри слово «покійний», хоча не йменуємо його так, коли він тільки відпливе хоч би й до найдальших Індій нашої землі? Чому товариства страхування життя виплачують страхові суми за смерть безсмертних? У якому вічному, незрушному паралічі, в якій смертельній, безнадійній летаргії й досі лежить прадавній Адам, що помер уже з шістдесят сторіч тому? Чого ми нізащо не хочемо тішитись долею тих, про кого твердимо, ніби вони витають у невимовному блаженстві? Чому всі живі так намагаються заглушити голоси всіх мертвих? Чому сама лише чутка про те, що в чиємусь могильному склепі щось стукає, може перелякати ціле місто? Всі ці речі не позбавлені значення.

Але віра, ніби шакал, знаходить поживу серед могил і саме з цих убивчих сумнівів черпає найтривкішу надію.

Навряд чи варто ще пояснювати, з якими почуттями напередодні подорожі на Нентакіт споглядав я ці плити й у тьмавому світлі того захмареного сумного дня читав на них долі китобоїв, що вибралися в море переді мною. Так, Ізмаїле, і твоя доля буде така сама. І все ж я не знати чому звеселився знову. Це ж так і підштовхує, щоб вирушити в плавання! Це ж прекрасні шанси піднестися вище! Так, розтрощений човен дав мені патент на безсмертя. Справді, в китобійному ремеслі таїться смерть — безмовний, швидкий політ людини сторчголов у Вічність. Та що далі? По-моєму, ми тяжко помиляємось у питаннях Життя й Смерті. По-моєму, те, що називають моєю тінню тут, на землі, є якраз моєю справжньою сутністю. По-моєму, в спогляданні духовного світу ми дуже скидаємось на устриць, що дивляться на сонце крізь воду й гадають, ніби щільна вода — то найрідкіше повітря. По-моєму, тіло моє — це тільки оселя мого кращого єства. Справді, візьміть моє тіло, хто хоче, візьміть, кажу, бо воно — це не я. А тому — слава, слава, слава, тобі, Нентакіте! І хай буде розтрощений мій човен, і розтрощене моє тіло, коли так треба, бо душі моєї не зможе розтрощити й сам Зевс.

8

КАЗАЛЬНИЦЯ

Я просидів там не дуже довго, коли врешті ввійшов досить огрядний і статечний чоловік; тільки-но двері за ним грюкнули під натиском вітру, вся паства шанобливо озирнулась до нього, недвозначно засвідчивши, що цей достойний літній добродій — священик. Так, це був сам славнозвісний отець Мепл — так його називали китобої, які всі щиро любили його. Він сам замолоду був матросом і гарпунником, але вже багато років як присвятив своє життя служінню богові. В той час, про який я оце пишу, отець Мепл саме вступив у бадьору зиму здорової старості, тої старості, яка неначе переходить у другу квітучу молодість, бо між численними борознами його зморщок світилися лагідні проблиски нового цвітіння — весняна зелень, що проглядає з-під снігу в лютому. Жодна людина, яка вже чула історію життя отця Мепла, не могла дивитись на нього вперше без глибокого інтересу, бо йому були притаманні деякі риси, для священика незвичайні; тими рисами його позначило давніше, повне пригод моряцьке життя. Коли він увійшов, я побачив, що він не має при собі парасольки і, очевидячки, не приїхав екіпажем, бо з брезентової зюйдвестки крапав талий сніг, а простора лоцманська куртка з грубого сукна, здавалось, аж пригинала його — так просякла водою. Він скинув спершу капелюх, потім куртку й галоші, повісив верхню одіж у кутку біля дверей, а тоді, пристойно вбраний, спокійно попрямував до казальниці.

Та казальниця була, на старовинний лад, дуже висока, а оскільки справжні сходи на таку висоту, підіймаючись положисто, зайняли б багато місця й відчутно зменшили б і так невелику площу приміщення, то будівничий — мабуть, на побажання отця Мепла — замінив сходи підвішеним збоку трапом, таким, як ті, що ними в морі підіймаються з човна на борт корабля. Дружина одного капітана-китобоя подарувала на поруччя до того трапа гарні шнури, сплетені з червоної вовни, та й трап той із акуратними головками на кінцях щаблів, пофарбованих під червоне дерево, нічим не порушував доброго смаку, надто як зважити, що це був моряцький молитовний дім. Зупинившись на мить біля того трапа і взявшись обома руками за гарно виплетені шишки на кінцях поруччя, отець Мепл звів очі вгору, а потім спритно, як справжній матрос, одначе й не без гідності, піднявся трапом на казальницю, ніби на марс грот-щогли свого судна.

Прямовисні частини цього трапа, як у всіх підвісних драбин, були мотузяні, обшиті тканиною, і тільки щаблі він мав дерев’яні, отож міг згинатися між щаблями. Коли я вперше глянув на казальницю, мені майнуло в голові, що ця гнучкість, зручна на кораблі, тут зовсім зайва. Бо я не чекав, що отець Мепл, вибравшись нагору, неквапно обернеться і, нахилившись через поруччя, старанно, щабель за щаблем, підтягне трап до себе й складе його весь на казальниці, ніби замкнувшись у своєму маленькому неприступному Квебеку.[16]

Кілька хвилин я міркував, не розуміючи як слід, навіщо він це робить. Отець Мепл так уславився своєю щирістю й святістю, що я й подумати не міг, ніби він хоче здобути популярність такими театральними штучками. Ні, думав я, у нього мусять бути якісь поважні резони; навіть більше, це має символізувати щось недоступне зорові. Можливо, таким актом фізичного відмежування він унаочнює свою духовну відмежованість від часу, від усіх зовнішніх, мирських зв’язків і пут? Так, розумію: ця казальниця, наповнена хлібом і вином слова, для вірного слуги божого є самодостатньою твердинею, підхмарним Еренбретштайном[17] із невичерпним джерелом води у своїх мурах.

Але бічний трап був не єдиною особливістю молитовного дому, запозиченою з колишнього мореплавського життя священика. Між мармуровими пам’ятними дошками, поміщеними обабіч казальниці, якраз над нею стіна була прикрашена картиною із зображенням корабля, що мужньо змагається з жахливою бурею, яка жене його на чорні скелі в сніжній піні прибою. Та високо вгорі, серед гнаних вітром темних хмар плив острівець сонячного блиску, в якому сяяло обличчя ангела, і промінь світла від того обличчя падав на палубу шарпаного бурею корабля ясною цяточкою, подібною до срібної таблички, прибитої на