Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Жоден чепурун міської породи не зрівняється з сільським чепуруном — тобто справжнім чепуруном-селюком, який у липневу спеку коситиме свої два акри в лайкових рукавичках, щоб не засмагли руки. Отож коли такий сільський чепурун забере собі в голову, що він мусить здобути гучну славу в китобійному промислі, то побачили б ви, які чудасії він виробляє, прибувши до портового міста! Замовляючи моряцьку одіж, він наказує, щоб до жилетки пришили гудзики-дзвіночки, а до парусинових штанів — штрипки. Ох, бідолашний гречкосію! Як рватимуться ті штрипки в перший-таки шквал, коли тебе разом зі штрипками, гудзиками й усім гамузом жбурне в пащу буревію!
Проте не думайте, ніби в цьому славному місті приїжджий може побачити самих лише гарпунників, канібалів та селюків. Аж ніяк! Нью-Бедфорд взагалі дивне місто. Якби не ми, китобої, цей клапоть землі, мабуть, був би нині в не менш дикому стані, ніж узбережжя Лабрадору. Та й так деякі його околиці аж страх які пустельні на вигляд Але саме місто, можливо, найрозкішніше й найпривабливіше в усій Новій Англії. Звичайно, це тільки земля китового лою, а не край оливи, хліба й вина, як біблійний Ханаан. По вулицях тут не течуть молочні ріки, і навесні тих вулиць не брукують свіжими яйцями. Та однаково ніде в Америці ви не знайдете стільки багатих патриціанських осель, не знайдете пишніших парків та садків, ніж у Нью-Бедфорді. Звідки ж вони взялися? Як їх насаджено на цій колись безплідній кам’янистій землі? Підіть гляньте на символічні залізні гарпуни в огорожі он того величезного палацу, і ви матимете відповідь. Так, усі ці пишні доми та буйні сади походять з Атлантичного, Тихого та Індійського океанів. Усі вони, від першого до останнього, загарпунені там і притягнені сюди з морських глибин. Чи здатен отой німець фокусник, пан Александер, зробити таке диво?
Кажуть, ніби у Нью-Бедфорді батьки дають у посаг за дочками китів, а племінниць наділяють кількома дельфінами кожну. Хочете побачити справді блискуче весілля, то їдьте до Нью-Бедфорда, бо там нібито в кожному домі мають цілі цистерни китового лою для ламп і щовечора, не ощадячи, палять без ліку спермацетові свічки.
Улітку на місто любо подивитися: там повно прегарних кленів — довгі зелено-золоті алеї. А в серпні високо над головами перехожих підносять свої конічні суцвіття, мов канделябри, прегарні, пишні кінські каштани. Таке-бо всесильне людське вміння: в багатьох кварталах Нью-Бедфорда воно прикрило пишним килимом із квітів безплідне каміняччя, відкинуте сюди як непотріб у останній день створення світу.
Та й жінки в Нью-Бедфорді квітнуть, мов червоні троянди в їхніх квітниках. Але троянди квітнуть тільки влітку, а чудові рум’янці на жіночих щоках не гаснуть ніколи, як не гасне сонце на сьомому небі. Пошукайте-но ще десь таких квітучих лиць — не знайдете, хіба що в Салемі: там, кажуть, у дівчат віддих такий запашний, що їхні кохані моряки чують його за багато миль від берега, ніби пливуть повз духмяні Молукки, а не повз пуританські піски.
7
МОЛИТОВНИЙ ДІМ
У цьому ж таки Нью-Бедфорді стоїть Китоловський молитовний дім, і мало є таких байдужих китобоїв, що не відвідали б його перед відплиттям до Індійського та Тихого океанів. Я принаймні до таких людей не належу.
Повернувшися з уранішньої прогулянки по місту, я незабаром знову вийшов із заїзду, щоб сходити до молитовного дому. Погода перемінилася: зранку було сонце й мороз, а тепер мело мокрим снігом. Кутаючись у свій волохатий бушлат із сукна, званого «ведмежим», я насилу ступав проти впертого вітру. Невдовзі я ввійшов до молитовного дому; на лавах сиділи нечисленні моряки, моряцькі дружини та вдови. Панувала глуха тиша, порушувана часом тільки завиванням вітру. Кожне з мовчазних богомольців неначе навмисно сіло осібно від інших, немов безмовне горе кожного було відмежоване від інших, як острів, і недоступне для інших. Священик іще не прийшов, і поки що ті безмовні люди-острови сиділи, не спускаючи очей з кількох мармурових плит у чорних рамках, вмурованих у стіну обабіч казальниці. Ось приблизні — не ручуся, що запам’ятав дослівно, — написи на тих плитах:
Пам’яті ДЖОНА ТОЛБОТА,
ЩО ВІСІМНАДЦЯТИРІЧНИМ ЗАГИНУВ У МОРІ ПОБЛИЗУ ОСТРОВА ДЕЗОЛЕЙШЕН БІЛЯ УЗБЕРЕЖЖЯ ПАТАГОНІЇ
2 листопада 1836 року.
Цю дошку встановила на пам’ять про нього його сестра.
Пам’яті
РОБЕРТА ЛОНГА, ВІЛЛІСА ЕЛЛЕРІ, НАТАНА КОЛМЕНА, УОЛТЕРА КЕННІ, СЕТА МЕЙСІ й СЕМЮЕЛА ГЛЕЙГА,ЩО БУЛИ КОМАНДОЮ ОДНОГО ЧОВНА 3 КОРАБЛЯ «ЕЛІЗА». ЗАТЯГНЕНІ БЕЗВІСТИ КИТОМ У ЧОВНІ, ВОНИ ЗАГИНУЛИ В ТИХОМУ ОКЕАНІ
31 грудня 1839 року.
Цю дошку встановили їхні товариші, що врятувалися.
ПАМ’ЯТІ ПОКІЙНОГО КАПІТАНА ЕЗЕКІЄЛЯ ГАРДІ, ВБИТОГО КАШАЛОТОМ НА НОСІ СВОГО ЧОВНА БІЛЯ УЗБЕРЕЖЖЯ ЯПОНІЇ
З серпня 1833 року.
Установила на спомин про нього його вдова.
Струснувши мокрий сніг з обмерзлого бушлата та капелюха, я сів поблизу дверей, повернув голову вбік і здивувався, побачивши поряд себе Квіквега. На обличчі його був вираз недовірливої цікавості, навіяної урочистим настроем, що панував тут. Цей дикун, видно, єдиний помітив, як я ввійшов, бо він єдиний тут не вмів читати, а тому очі його не були втуплені в оті холодні написи на стіні. Я не знав, чи є серед присутніх якісь родичі тих моряків, чиї імена викарбувані на плитах; але на морських промислах буває стільки ніде не оголошуваних жертв, а на обличчях кількох жінок був вираз такої невідбутної скорботи, не кажучи вже про жалобне вбрання, що я був певен: тут зібралися ті, в чиїх серцях від вигляду цих смутних плит знову кривавляться давні рани.
О ви, чиї мерці лежать під зеленою травицею! Ви, хто, стоячи серед квітів, можете сказати: тут, тут лежить мій рідний! Ви не знаєте муки, що живе в грудях таких людей, як ці. Яка гірка порожнеча є в оцих обрамлених чорним мармурових плитах, що не вкривають ніякого праху! Який розпач є в цих незворушних написах! Яка смертельна пустка, яка мимовільна зневіра в цих рядках, що неначе підточують будь-яку віру й відмовляють у воскресінні людям, що згинули не знати де й не мають могили!
