Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Рен-Доґу, я тобі не розповідав про чувака на ім’я Тоні Паваротті?
— Ні, не розповідав, але я й так про ньо’о знаю. Хто з молодих, коли ріс, не чув про Тоні Паваротті?
— А я тебе років уже з п’ятнадцять розшукую, тобі це відомо?
До мене не відразу доходить, що він звертається до мене.
— Юбі, а чого ти заговорив про Паваротті, аж його не стало ще сімдесят сьомого? Чи сімдесят восьмого?
— Сімдесят дев’ятого. Тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого. І перед тобою, Рен-Доґу, чоловік, який його вбив.
Чотири
о сталося з твоїм волоссям?— Посивіло. Спочатку передчасно стало срібним, а потім і геть побіліло. Жінки звуть мене сивим плейбоєм.
— Ще чого! Не тринди, ти посивів вчасно.
— Кумедно, Джосі.
— Ти вже так довго живеш в Америці, що й говориш, як америкос.
— Я живу в Америці?
— Ні, ти живеш серед кубинців.
— Ха-ха. Ніхто мені не вірить, коли я кажу, що у Джосі Вейлза є почуття гумору.
— Правда? І з ким це ти про мене говориш?
— Гей, Джосі, та ти глянь на нас. Ти коли-небудь згадуєш минуле, muchacho?
— Ні. Про минуле я ніколи не згадую. Ну його. Воно тебе, сволота, по пиці, а ти й пальцем не можеш ворухнути.
— А ти став чорноязиким у в’язниці, mijo.
— Чорноротим. У Римі поводься як римляни.
— Ха-ха. Добре сказано, Джосі. Точний вислів.
— Льюїсе, викинь на хер свій довбаний зверхній тон — він тебе не прикрашає. А вислів — те, що треба, підходить і тобі... І взагалі, як це тобі подобається? Ми не бачимося сім років і де врешті-решт зустрічаємось? У тюрмі. Тепер ти розумієш, чого я кажу, що теперішнє дуже, в сраку, дивне? Особливо, коли свою голову висовує минуле — як ось було на тому тижні. Починаючи від матері дитини — баби, про яку я вже й думати забув, до родича, що турбується про гроші — до речі, не мої, і аж до Пітера Нессера. Це той випадок, коли шкодуєш, що у в’язниці немає прихованих камер. Саме після візиту Нессера я почав сумніватися: розумнішають люди з віком чи ні.
— Пітер Нессер?
— Не вдавай, що ти з ним не знайомий.
— Я з ним після вісімдесятого навіть не розмовляв. Не забувай, що з ним я контактував тільки для того, щоб вийти на тебе.
— Так ось тепер, коли він хоче стати сером, він сподівається, що минуле не зрадить його.
— Це як?
— Ну... не підставить підніжку.
— A-а. Однак щодо «сера», hombre. То він хоче стати сером? Хіба йому вже мало бути хером, hombre?
— Сером — як сер Ланселот. Тобто — лицарем. Тепер йому кортить схилити коліно перед королевою, щоб та благословила його своїм мечем. Такі вже чорношкірі чоловіки: все ще хочуть, щоб біла жінка наказувала їм, коли кінчати. Хіба не так?
— Джозефе, а я й не знав, що він чорний.
— Кумедно: за п’ять хвилин ти вже вп’яте називаєш мене рідним ім’ячком, але по-різному.
— А що я можу сказати, mijo? Щоразу, як я тебе бачу, переді мною — інша людина.
— Та я той самий.
— Ні. Не той. Ти сам щойно сказав, що ніколи не думаєш про минуле. От тому й не розрізняєш, який коли маєш вигляд.
— Не розумію, що ти несеш. Заходиш і починаєш із порога поливати словесним проносом. Ще трохи, і поллються звуки скрипки.
— Ну ось, знову гумор від Джосі, про який ніхто не здогадується.
— Братане, я вже втомився. Ми обидва знаємо, що це не твоя кінцева зупинка.
— Куди ж іще мені прямувати?
— Прямо назад — до то’о сучо’о сина, що тебе прислав.
— А що, як мене ніхто не присилав?
— Доктор Лав за безплатно навіть з боку на бік не перевернеться.
— Джозефе, знаєш, хто ми такі?
— Знаю, що ми несемо дурню.
— Ми — релікти.
— Ти хоч краєм вуха почув, що я казав?
— Щось із вчорашніх днів. Memento[562].
— Гсподи...
— Це означає, друже мій, що більшість людей ніколи не дізнається про наші справи. Може, хтось і видовбе з нас що-небудь цінне, але, найпевніше, нас просто викинуть на смітник історії.
— Братане, якщо ти намагаєшся донести до мене щось за допомогою метафори, то краще припини.
— Я намагаюся внести в нашу розмову трохи веселощів, mijo.
— Ні. Ти тягнеш час, бо й раніше ніколи нічого не закінчував самостійно. Я взагалі дивуюся, як ти трахався.
— Чув про секс телефоном?
— Жартуєш?
Він сміється.
— Тепер така фішка: всі прихильники порно пересідають на телефон. Який-небудь малий гівнюк, зроду не жонатий чувак, набирає 1-900-WET-TWAT[563], а там сучка, вагою в п’ятсот фунтів, каже йому сексуальним голоском: «Привіт, морячок». Він дрочить, — а потім отримує телефонний рахунок.
— Чесно?
— Пречесно.
— Тре’ було м’ні стати сутенером.
— Не ’наю, з тебе он непоганий наркодилер вийшов. Поки ти тут не опинився.
— Та ось захотів змінити середовище.
— То хто з нас використовує гівняну метафору?
— За всі роки я взагалі нічого про тебе не чув. Берлінський мур упав, Джеймс Бонд вийшов на пенсію, і Доктор Лав наче як опинився без діла. Ти там що, осів і перекинувся знову на справжнього лікаря? Що, правда? Ти реально тепер лікар? І як же ти, братане, оперуєш клієнтів — підриваючи частини тіла?
— Ха-ха.
— Зберігати тіло живим, навіть для різноманітності, — це не твоє. Скажи-но мені, Докторе Лав, як та «родинна сварка» дійшла до тебе в Маямі?
— Хто сказав, що я був у Маямі?
— Я бачу не гірше за тебе.
— Гм... Джозефе, ти кмітливий чоловік. Я б сказав, найкмітливіший з усіх, кого я зустрічав. Ти ж, звісно, розраховував, що якщо говоритимеш досить довго, то тебе багато хто почує...
— Я говорю вже два роки. То чому тепер і чому ти?
— Я лише