Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
— Вірні мої швейцарці! Тепер ви захищаєте мене, а іншим разом я вирятую вас.
Швейцарці зрозуміли його, хоч він говорив не їхньою мовою, навіть не тією французькою говіркою, до якої вони звикли. Він називав їх suisses[176]. Він був їхній друг і пообіцяв їхньому полковникові Галаті, що, коли стане королем у Франції, надасть вільній Швейцарії допомогу проти її утисників. І вони знали, що він дотримає слова. Він хотів бути в майбутньому союзником тільки вільних народів. Ці люди були однієї породи з тими швейцарцями, що в день смерті адмірала Коліньї втримували сходи, поки не поліг останній з них.
І швейцарці тримали видолинок. А королівська кіннота лавою по п'ятдесят вершників раз по раз вилітала з-за шанців, піхота не на життя, а на смерть боронила шість позицій, Бірон цупко тримався за каплицю — і все то були ті самі люди, тоді як супротивник міг перевести дух, відтягуючи назад одних і вводячи в бій інших. Бились уже врукопаш, із пістолів стріляли просто в вічі, аж тоді, коли розрізняли колір стрічки. Стромляли спис вершникові під сідниці й скидали його з коня геть, додолу його! Один вельможа з війська Ліги, вже падаючи з коня, ще лаяв молодого протестанта, свого переможця: «Втри носа, шмаркачу!» — а за мить лежав зі скрученими в'язами. А біля каплиці поліг один з роду Ларошфуко, Осін— так він звався, по-біблійному. Убито коней під Роні й під Біроном. Та коней, на жаль, було вдосталь, бо вершники лежали під копитами, і їхній передсмертний стогін чула тільки земля. А над ними, як і завжди, буяло життя, і голосом його тепер було ревище бою.
Короля з його білим плюмажем бачили біля каплиці, і у видолинку біля річки, і в шанцях, і на чистому полі — всюди: бачив його кожен окремо, бачили й усі разом. Він гукав до них крізь туман, підбадьорюючи в скруті, щоб вони тримались і перемогли. Він вигукував великі імена — імена людей, що пов'язали з ним свою долю, а як котре ім'я й не було ще велике, то мало стати великим завдяки йому. Ось він промчав повз молодого генерала, що командував його легкою кіннотою, — сина Карла Дев'ятого й простої жінки.
— Валуа! Я тебе знаю й не забуду ні тебе, ні твого роду. Ви зі мною навіки.
І вже він далеко.
— Монгомері, Рішельє! У мене є несподіванка! Роні, ла Форсе! Де скрута найтяжча, там бог найближче! Біроне! Бачиш, туман уже підіймається? Підніметься, мусить піднятись, бог нам поможе, й ми їх поб'ємо. Ларошфуко, моя несподіванка й для тебе, ось ти її почуєш, вона загримить, як грім.
Нахилившися з коня, він хапає Ларошфуко за плечі, але той раптом падає — не так, як падають живі. Його вже вбитого поставили в усьому обладунку під каплицю.
— Осіє! Це ти? — питає Анрі, звертаючись сам до себе, й сам не хоче вірити в те, про що питає. «Грім таки вдарить, але цей його не почує. Нас урятують гармати з Аркської фортеці, тільки-но підніметься туман і гармаші зможуть націлитись. У мене в шанці сидить пірат-нормандець, він мені точно до хвилини скаже, коли туман підніметься. Почуй це наостанці, мій Осіє!» Та Ларошфуко лежить безживний, як колись лежав інший Ларошфуко в Луврі, над ранок кривавої ночі. Так лежать мертві понад шляхом. А король уже помчав далі.
Він біля швейцарців. Потримайтеся ще трохи! Та шкода — їх відтисли. Видолинок над річкою все-таки довелось віддати, а врешті й каплицю. Залишки королівського війська втримують тільки шанці перед мостом і вже думають про відступ на Арк і Дьєпп.
— Пане-брате! — звертається король до полковника-швейцарця. — Пане-брате, ось я тут, я поляжу з вами разом, або ж разом здобудемо славу. — Промовляє ці слова, а сам, як і всі його люди, бачить: ворог суне густими лавами, щоб навалитись і немов важким віком домовини придавити його і його королівство. Він здригається. «Далі, далі, це ще не кінець: є ще мої гугеноти!» І він кличе їх, непохитних захисників першої лінії шанців, ветеранів Жарнака й Монконтура, сподвижників пана адмірала, тих, що витримали двадцять років боротьби за свої переконання. Герої істинної віри! Вони чують його заклик, бачать його білий плюмаж і покидають шанці — ті передні шанці, що їх вони обороняли з самого ранку, мов залізні.
Їх було п'ятсот, і вони йдуть так, ніби їх і досі стільки. Бо з ними поруч ідуть їхні загиблі побратими. Попереду — їхній пастор Дамур. Таке ім'я — пастор Дамур, тобто пастор любові.
— Пане пасторе, заводьте псалом, — каже король, і вони співають. Ударити на ворога, коли він найдужче пишається й величається — так бувало в давніх боях, так було й під Кутра. І щоразу доводилось ворогові скрутно, тож навіть оцей, могутній, лякається, зачувши псалом; він зупиняється, і лави його змішались.
О господи, яви свій вид — І зразу щезне навіть слід По ворогах навіки. Хто дише злобою на нас, Погибель тих спіткає враз, Наш господи великий. О боже, тільки повели — І їх не стане, як імли, Що поле застелила. Як віск, що тане над вогнем, Отак перед твоїм лицем Розтане злого сила.