Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
XIV
Настав ранок з його турботами та метушнею. Усі повставали, почали рухатись, заговорили, знову прийшли модистки, знову вийшла Марія Дмитрівна і покликала до чаю. Наташа, широко відкритими очима, наче вона хотіла перехопити кожний спрямований на неї погляд, стурбовано оглядалася на всіх і намагалась здаватися такою самою, якою вона була завжди.
Після сніданку Марія Дмитрівна (це був кращий час її), сівши у своє крісло, підкликала до себе Наташу і старого графа.
— Ну, друзі мої, тепер я всю справу обдумала, і ось вам моя порада, — почала вона. — Вчора, як ви знаєте, була я в князя Миколи; ну й поговорила з ним… Він кричати надумав. Та мене не перекричиш! Я все йому виспівала!
— То що ж він? — спитав граф.
— Він що? Навіжений… слухати не хоче; ну, та що говорити, і так ми бідну дівчинку змучили, — сказала Марія Дмитрівна. — А порада моя вам — справи позакінчувати і їхати додому, в Отрадне… і там чекати…
— Ой, ні! — скрикнула Наташа.
— Ні, їхати, — сказала Марія Дмитрівна. — І там чекати. Якщо наречений тепер сюди приїде — без сварки не обійдеться, а він тут сам на сам зі старим усе переговорить і потім до вас приїде.
Ілля Андрійович схвалив цю пораду, відразу збагнувши всю розумність її. Якщо старий полагіднішає, то тим краще буде приїхати до нього в Москву чи в Лисі Гори, уже потім; якщо ні, то вінчатися проти його волі можна буде лише в Отрадному.
— І істинна правда, — сказав старий граф. — Я і жалкую, що до нього їздив і її возив, — додав він.
— Ні, чого жалкувати? Бувши тут, не можна було не віддати шани. Ну, а не хоче, його діло, — сказала Марія Дмитрівна, чогось шукаючи в ридикюлі. — Та й придане готове, чого вам ще чекати; а що не готове, я вам перешлю. Хоч і жаль мені вас, а краще з богом їдьте. — Знайшовши в ридикюлі те, чого вона шукала, вона дала Наташі. Це був лист від княжни Марії. — До тебе пише. Як мучиться, сердешна! Вона боїться, щоб ти не подумала, що вона тебе не любить.
— Та вона й не любить мене, — сказала Наташа.
— Дурниць не говори, — крикнула Марія Дмитрівна.
— Нікому не повірю: я знаю, що не любить, — сміливо сказала Наташа, взявши листа; вираз сухої і злобної рішучості з'явився на її обличчі і змусив Марію Дмитрівну пильніше подивитися на неї і насупитися.
— Ти, матінко, так не відповідай, — сказала вона. — Що я кажу, те — правда. Напиши відповідь.
Наташа не відповіла і пішла до своєї кімнати читати листа від княжни Марії.
Княжна Марія писала, що вона в розпачі від непорозуміння, яке сталося між ними. Які б не були почуття батька її, писала княжна Марія, вона просить Наташу вірити, що вона не може не любити її як ту, яку вибрав її брат, бо для щастя його вона всім ладна пожертвувати.
«А втім, — писала вона, — не думайте, що батько мій не прихильний до вас. Він — хвора і стара людина, йому треба вибачати, але він добрий, великодушний і любитиме ту, яка дасть щастя його синові». Княжна Марія просила далі, щоб Наташа призначила час, коли вона зможе знову побачитися з нею.
Прочитавши листа, Наташа сіла до письмового столу, щоб написати відповідь. «Chère princesse»[547], — швидко механічно написала вона і зупинилась. Що ж далі могла написати вона після всього того, що було вчора? «Так, так, все це було, і тепер уже все по-іншому, — думала вона, сидячи над початим листом. — Треба відмовити йому? Невже треба? Це жах!..» І, щоб не думати цих страшних думок, вона пішла до Соні і з нею разом стала перебирати узори.
По обіді Наташа пішла до своєї кімнати і знову взяла листа княжни Марії. «Невже всьому кінець? — думала вона. — Невже так скоро все це сталося і знищило все попереднє?» Вона в усій колишній силі згадала свою любов до князя Андрія і разом з тим почувала, що любить Курагіна. Вона виразно уявляла себе дружиною князя Андрія, уявляла собі стільки разів повторену в її думці картину щастя з ним, і разом з тим, все більше запалюючись, уявляла собі всі подробиці свого вчорашнього побачення з Анатолем.
«Чому ж би це не могло бути разом? — іноді, в цілковитому потьмаренні, думала вона. — Тоді тільки я була б зовсім щаслива, а тепер я повинна вибирати, і ні без одного з обох я не можу бути щасливою. Одно, — думала вона — сказати те, що було, князеві Андрію або приховати — однаково неможливо. А з цим нічого не зіпсовано. Але невже розстатися назавжди з цим щастям любові князя Андрія, яким я жила так довго?»
— Панночко, — пошепки, з таємничим виглядом сказала дівчина, входячи до кімнати. — Мені одна людина веліла передати. — Дівчина подала листа. — Тільки ради Христа… — говорила ще дівчина, а Наташа вже, не думаючи, машинальним рухом зламала печатку і читала любовного листа від Анатоля, листа, з якого вона, не розуміючи ні слова, зрозуміла лише одно — що цей лист був від нього, від того, кого вона любить. «Так, вона любить, інакше хіба могло б статися те, що сталося? Хіба міг би бути в її руці любовний лист від нього?»
Тремтячими руками Наташа тримала цього пристрасного любовного листа, якого скомпонував для Анатоля Долохов, і, читаючи його, знаходила в ньому відгомін усього того, що, здавалося їй, вона сама почувала.
«З учорашнього вечора доля моя вирішена: здобути вашу любов або померти. Мені нема іншого виходу», — починався лист. Потім він писав, що знає про те, що її рідні не віддадуть її за нього, за Анатоля, що на це є таємні причини, які лише їй він може відкрити, але коли вона його любить, то їй досить сказати це слово — так, і ніякі сили людські не перешкодять їхньому райському щастю. Любов переможе все. Він викраде і одвезе її на край світу.
«Так, так, я
