Джерело - Айн Ренд

— Думаю, я це знаю… Але Кортландт…

— Так, Кортландт. Так, я розповів тобі про все, у що я не вірю, і ти зрозумієш, чого я хочу і яке право маю цього хотіти. Я не вірю в державне будівництво. Я й чути не хочу про шляхетну мету. Я не думаю, що всі такі цілі шляхетні. Але це теж не має значення. Мені це не цікаво. Ні те, хто житиме в будинку, ні ті, за чиїм наказом він збудований. Лише сам будинок. Якщо його потрібно побудувати, це треба зробити добре.

— Ти… хочеш це будувати?

— Усі ці роки, працюючи над цією проблемою, я не сподівався побачити результат у практичному втіленні. Я вмовляв себе не плекати марних надій. Я знав, що в мене не буде шансу показати, що можна зробити у великих масштабах. Оце ваше державне будівництво, зокрема, зробило всі будинки такими дорогими, що приватні власники не можуть дозволити собі таких проектів. Не можуть дозволити навіть звести багатоквартирний будинок із низькою орендною платою. Жоден уряд ніколи не дасть мені роботи. Ти це чудово розумієш. Ти сказав, що я не обійду Тухі. А він не один. Жодна група, правління, комітет чи комісія ніколи не давали мені роботи — ні громадського будівництва, ні приватного, якщо хтось не боровся за мене так, як Кент Лансінґ. На це є причини, але ми не обговорюватимемо їх зараз. Я хочу, щоб ти знав, навіщо мені потрібен ти. Тому те, що ми зробимо, буде чесним обміном.

— Я тобі потрібен?

— Пітере, мені подобається ця робота. Я хочу побачити ці будинки зведеними. Я хочу зробити їх реальними і живими. Але все живе — неподільне. Розумієш, що це означає? Ціле, чисте, завершене, непорушне. Ти знаєш, що становить підґрунтя принципу інтегрованого цілого? Думка. Одна-єдина думка, що охоплює ціле і всі його частини. Думка, що її ніхто не може змінити. Я хочу спроектувати Кортландт. Хочу побачити дільницю збудованою. Хочу побачити, як вона постане саме такою, як її спроектую я.

— Говарде… Я не скажу, що це «нісенітниця».

— Ти розумієш?

— Так.

— Мені подобається отримувати гроші за свою роботу. Але цього разу я можу обійтися без них. Мені подобається, коли люди знають, що це мій проект. Але я можу відмовитися і від цього. Я хочу, щоб мешканці стали щасливі завдяки моїй роботі. Але це не має великого значення. Єдине, що має значення, моя мета, винагорода, на початку і в кінці — сама робота. Робота, зроблена по-моєму. Пітере, немає нічого в світі, що ти можеш запропонувати мені, лише це. Запропонуй мені це й отримаєш усе, що я можу тобі дати. Робота, виконана по-моєму. Особиста, себелюбна, егоїстична мотивація. Тільки так я працюю. Такий я є.

— Так, Говарде. Я розумію. Всією душею.

— І ось що я тобі пропоную: я проектуватиму Кортландт. Ти поставиш на проекті своє ім'я. Отримаєш усі гроші. Але ти гарантуватимеш, що дільницю збудують саме так, як її спроектую я.

Кітінґ якийсь час дивився на нього замисленим, спокійним поглядом.

— Добре, Говарде. — І додав: — Я не відповів одразу, щоб показати тобі, що я точно зрозумів, про що ти просиш і що я обіцяю.

— Ти розумієш, що не буде легко?

— Я знаю, що це буде страшенно складно.

— Атож. Тому що це дуже великий проект. А надто тому, що це державний проект. До нього буде залучено дуже багато людей, і кожен матиме владу, що її захоче використати так чи інак. Перед тобою буде складна битва. Тобі потрібна мужність, що дорівнюватиме моїм переконанням.

— Я намагатимуся відповідати твоїм очікуванням, Говарде.

— Ти не зможеш, поки не зрозумієш, що я дарую тобі довіру, священнішу та шляхетнішу — якщо тобі подобається це слово — за будь-який вияв альтруїзму. Якщо ти не зрозумієш, що це не послуга, що я не роблю це ані для тебе, ані для майбутніх орендарів, а лише для себе, то нічого не вийде — винятково на цих умовах.

— Так, Говарде.

— Ти повинен виробити власний спосіб досягнути цього. Ти муситимеш укласти залізобетонний контракт зі своїми шефами, а потім боротися з кожним бюрократом, який що п'ять хвилин перешкоджатиме тобі протягом наступного року або й довше. Я не матиму жодних гарантій, окрім твого чесного слова. Ти готовий мені його дати?

— Я даю тобі своє слово.

Рорк витягнув із кишені два друкованих аркуші та простягнув йому:

— Підпиши.

— Що це таке?

— Угода між нами, в якій зазначено умови. Копія для кожного з нас. Імовірно, вона не має юридичної сили. Але я триматиму це над твоєю головою, наче меч. Я не зможу позиватися на тебе до суду, але зможу це оприлюднити. Якщо тобі потрібен престиж, ти не дозволиш вийти цьому на широкий загал. Пам'ятай, якщо мужність певної миті покине тебе, ти втратиш усе. Але якщо дотримаєшся слова — а я даю тобі своє, тут це зазначено — я ніколи нікому про це не розповім. Кортландт буде твоїм.

Того дня, коли все закінчиться, я пришлю тобі цей папірець, і ти зможеш його спалити, якщо захочеш.

— Добре, Говарде.

Кітінґ підписав, передав ручку Рорку, і він теж підписав.

Кітінґ якусь мить мовчки дивився на Рорка, а потім повільно, наче намагаючись розпізнати якусь розпливчасту форму власної думки, мовив:

— Кожен би сказав, що ти дурень… Кожен би сказав, що я отримую все…

— Ти отримаєш усе, що суспільство може дати людині. У тебе будуть гроші. Ти отримаєш славу чи почесті, що їх хтось захоче тобі віддати. Ти отримаєш вдячність, що її, можливо, відчуватимуть орендарі. А я — я отримаю те, чого мені не зможе дати жодна людина, крім мене самого. Я збудую Кортландт.

— Говарде, ти отримаєш більше за мене.

— Пітере! — голос Рорка лунав тріумфально. — Ти розумієш?

— Так…

Рорк оперся на стіл і доброзичливо розсміявся; це був найщасливіший сміх, що його Кітінґ чув за все своє життя.

— Усе вдасться, Пітере. Все вдасться. Все буде добре. Ти зробив дещо чудове. І не зіпсував нічого словами вдячності.

Кітінґ мовчки кивнув.

— А зараз, Пітере, розслабся. Хочеш випити? Сьогодні ми не обговорюватимемо деталей. Просто сиди і звикай до мене. І перестань нарешті боятися мене. Забудь усе, що ти сказав учора. Почнімо все спочатку. Тепер ми партнери.