Вийди і візьми - Тимофій Гаврилів
— Ха, — багатозначно вигукнув сторож.
Сторож, який випитував усіх про все і за роки праці знав чимало небилиць, недолюблював Жака. Відчуваючи це, Жак намагався прослизнути в гараж непоміченим, через що сторож проникався ще більшою підозріливістю. А що, як вона крадена?
— Застудиться, — похитав головою завбази, дивлячись услід босоногій постаті, яка віддалялася.
— Загартовується, — процідив сторож, наче його було заскочено на чомусь гарячому.
Матильда запопала Жака в ліжку — у светрі, шалику, в’язаній шапці, що їй не сподобалося, ні блиск у його очах, коли прохрипів їй назустріч: «Весна».
Весна розібрала Жака ще на роботі. Процокотівши зубами, опівдні доплуганився до медпункту, звідки медсестра відіслала додому.
— Тату? — харамаркав, утупившись невидющими очима в Матильду, яка стояла над ним із теплим питтям.
— Ти мариш, — але він, здавалося, не чув.
— Тату, то я, — белькотів.
Обклавши охопленого лихоманкою чоловіка оцетними компресами, Матильда опустилася на стілець і відчула втому, наче всі роки враз навалилися на неї. Куплений колись на перші спільні гроші стілець, на якому вже давно облущився лак і вичовгалася матерія, якою було обтягнене місце для сидіння, залишився зараз її єдиною опорою.
— Тату, я одружився.
— Спи, — зітхнула Матильда.
— У мене малюк…
Ступав розпеченими жаринами назустріч землі, що мріла попереду. Дійдеш — твоя. Вогонь пік ступні, а він ішов, закусивши, щоб не закричати, губу, і як доходив до кінця, почув голос батька, якого втратив…
Відколи батько, воскресінням якого Жак не встиг навтішатися, відійшов удруге, того разу назавжди, в Жакові оголилося провалля, що мало одну й ту саму нав’язливу подобу втупленого в нього ока. Ховали нічної пори в саду, що похило спадав до кам’яного подвір’я. Без проводжальників і труни. Поклавши тіло у полотно. Наче поділяючи їхню скорботу, на свіжу землю зійшла роса. Тулився, затінений деревами і порічником, хрест без дат та ім’я. І тільки як наставала осінь, могила рясно вкривалася плодами.
Прогріте пізньовесняне повітря повнило груди, лагідна прохолода нічим не нагадувала про зимові морози та бездоріжжя березня. Може тому, що вірив у чудодійну силу, мед поставив Жака на ноги, проте він раз у раз зупинявся відсапатися, так що Матильда була вже далеко попереду. Вряди-годи метал дзоркав, наштовхуючись на заховане в землі каміння.
З термоса здіймався літеплий запах вареної картоплі. Жак доїдав її, вимащуючи рештки хлібом. Коли не було вже нічого і в ті місяці, як із прилавків зникав хліб, залишалася картопля — її варили, смажили, запікали; терли на деруни і вимішували під зрази, робили начинку для пирогів і товкли на ліниві вареники, додавали до тіста і поливали мутною борошняною юшкою.
Незчулися, як літо похилилося до кінця, мов обтяжений соками колос. Їм кортіло побачити плоди землі та рук своїх, випередивши дощі, що невдовзі литимуть без угаву, затоплюючи все навколо, проникаючи в оселі, насичуючи одяг, просотуючи вологою мури, доки одного дня, скільки сягало око, лежав сніг.
Жак укотре встромляв заступ, і вкотре, нагнувшись, дошукувалася плодів Матильда. З обережністю, на яку тільки був здатний, Жак розгортав землю, щоб, почувши Матильдине «Жодної!», супроводжуване зітханням, що скидався на стогін, вигукнути «Не може бути!», заперечуючи мовби не Матильді, а природі.
Вони завважили її одночасно, дрібну, замурзану.
— Ось вона!
— Обережно!
Схопили, наче могла зникнути, мов та примара.
— Яка манюня, — примовляла Матильда, як над живою істоткою, очищуючи від землі.
— Хоч така, — белькотів Жак.
Грудка виявилася камінцем, що їх вони визбирали сотні й тисячі та які траплялися й далі. Притулившись одне до одного, наче шукаючи прихистку, Жак із Матильдою стояли в тупому безмов’ї. А таки назбирали кілька тузенів — врожай, вирощений через багато років потому, як покинули батьківські гнізда. Втішалися, наче подружжя, яке по тривалих роках сподівань дочекалося дітей. Втупившись у газету, Жак слухав, як шкварчала на кухні, просякаючи часником та олією, картопля. Виповзши через кухонні двері на коридор, духмяний аромат поповз у віддалені закутки, щоб окублитися у найвіддаленішій кімнаті — спальні. Й уже не таким важливим видавалось Матильді, що чистити її, дрібну, було не меншою карою, ніж вирощувати і збирати. Жакові, який відклав газету, тим паче.
Жакові, який, ходячи тут щодня, уподобав облицьовану випеченою цеглою двоповерхову садибу з дашком над входом, ніяк не щастило з’ясувати, чи має будівля з того боку, побачити який з вулиці годі, балкон. Будинок мовби помилково заблукав у не свої широти, опинившись південніше, ніж надиктовувала його архітектура. Такі траплялися на вулицях прибалтійських міст, куди Жак вирушав у відрядження, мов за кордон. На тій іншій планеті, де він прокидався, переспавши ніч, були універсами з кошиками на вході, доглянуті вулички і скверики з лавами та майданчиками.
Фантасмагорія брижила розум, після справ забивався в куток вокзального кафетерію, однаковою мірою окрилений, як і зморений. Із задуми Жака виривав мелодійний жіночий голос з акцентом, який спілкувався з ним через гучномовець, повідомляючи про його потяг. У ще більшому сум’ятті Жак сідав у вагон, аби наступного дня вийти звідти із відчуттям, ніби повернувся з книжки Андерсена — тієї першої, яку малюк купив сам.
Коли щастило завершити справи раніше, Жак, уплівши у відомчій їдальні рибну юшку і подвійну порцію дерунів з оселедцем, усамітнювався на лаві відлеглої алейки в якому-небудь парку, де сидів, обхопивши руками портфель, доки йому робилося добре, майже як у невагомості, що вкутувала зовні, однак більше зсередини лагідною периною. В такі миті йому хотілося залишитися назавжди тут, де його ніхто не знає, навколо ростуть сосни, а вгорі, перекрикуючи шум моря, ячать чайки. Жакові, який на мить забував про Матильду і малюка, здавалося, що він — хтось інший.
Тільки-но оаза садиб залишалася позаду, збоку виринали багатоповерхівки, яких тоді, як отримував гараж, у цьому
