Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
— «Нема!» — зробив Андрій другий точний і приємний для себе висновок. А фурія зосереджено сопла над паперами, удавала, що записує результат розшуків. Потім потяглися далі презирливі запитання? й ще більш презирливі відповіді. Андрій навіть не намагався маскувати своє презирство, дедалі він його більше наголошував в своїх понурих і уїдливих відповідях. Дивився на рудогриве «чудо–юдо» і все нутро йому підіймалося руба від обурення. Ця руда дохла кішка зробила страшну річ — вона замірилася на той образ, що його Андрій носив завжди в душі, як святиню, — образ жінки, образ сестри, образ матері. Що є кращого в світі, як образ ніжної, як голубка, прекрасної, як сонце, милої й лагідної, як пестливий весняний вітер, жінки?! Що може бути кращого…
— Родину маєш? — запитала фурія, ледве тримаючись на рівні пристойності.
— Яку? — грубо перепитав Андрій. Цього фурії було досить і вона вибухнула раптом, як бомба:
— Ах ти ж!.. (і пішли дивовижні, карколомні епітети й метафори, й сороміцькі порівняння, й жахливі розпутні образи на зразок: «Ти мені не мотай ниток на…» — далі йшло слово, якого немає в жоднім словнику, і багатоповерхова матерщина, й істеричний стук кулаком по столу).
Андрій слухав всю ту зливу понуро . — нічого подібного він взагалі ніколи не чув, а тим більше на свою адресу. Він стиснув щелепи й стиснув п’ястуки, розуміючи, що він не мусить давати волю своїм почуттям тут; але то йому дорого коштувало, стримувати себе від прямої й природної, божевільної в своїй прямоті реакції. Але він стримав себе. Слухав істеричну похабщину далі понуро, а як фурія, задихавшись, закінчила свою ораторію знову тим самим запитанням «Родину маєш?», відповів гостро й єхидно запитанням на запитання, тоном неприховане зневажливим, менторським:
— Яку родину, у Вас питаю? Кожна людина має дві родини: одну батьківську, до якої належить сама, а другу власну, яка їй належить і в якій вона є сама батьком. Яка родина Вас цікавить?
На фурію наче хто вилив цебро холодної води, вона стріпнула головою й наставилась на Андрія спантеличено. Почервоніла. Її осаджено, як ду рочку! По хвилі буркнула грубо:
— Свою власну!..
— Не маю… — процідив Андрій байдуже.
Так от і тягся процес виповнювання анкети. Андрій своїм тоном, своїм презирством, своєю тонкою іронією змішав цю рудогриву з піском. Вона ґеть позеленіла, вона вже не лаялась, а лише клекотіла всередині й пашіла на Андрія полум’ям, як вогненногривий дракон. Очі її, обведені підозрілими великими синцями, метали блискавки, іскрили страшною злобою.
Андрій дивився на неї й думав: — «Ну, брат, придбав же ти собі приятельку!» А Рибалко весь час стояв на своїм місці й злякано переминався з ноги на ногу, він не пустив і пари з уст.
Нарешті виповнювання анкети скінчилося. Фурія звеліла Рибалкові кинути лантух і валізку в куток і йти з Андрієм геть, чекати десь там, а сама зняла рурку настільного телефону…
— Фу–у, — зітхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кімнати й зупинились у вестибюлі, чекаючи: — Фу–у… — І зробив недозволену річ, витер піт долонею з чола й промовив якось безпомічно, ні до кого, навіть ніби винувато й ніби виправдовуючись перед Андрієм:
— Це і є товариш Нечаєва!.. Майор органів… Жінка начальника політвідділу Охтирської МТС…
«Товариш Нечаєва!» Андрій аж озирнувся. «І ти скажи! Яке знамените прізвище і як вона його геніально зіпсувала, га!?»
По хвилі до них шпарко, гупаючи «могутньо» монументальними кованими блискучими чобітьми, підійшов блискучий в своїй новесенькій єжовській уніформі юнак з папірцем в руці і, буркнувши: «Давай за мною», повів їх порожніми коридорами, безкінечними сходами, попід гамаками. Він ішов попереду, вимахував папірцем і гупав чобітьми в паркетну підлогу так, що аж гриміло в коридорах і вестибюлях. Увесь той юнак був позначений якоюсь кричущою суперечністю:така зелена–зеленісінька молодість і така, прости. Господи, аж до карикатури доведена, грізна суворість, набувдюченість. «Робітник органів революційної законності! Діяч ВЧК–ОГПУ–НКВД! — так ніби аж було на нім написано.
Зійшли в самий низ, а потім обігнули віндову клітку й зайшли в темний закамарок. Далі дороги не було, тупик. Лише була маленька дірочка в стіні, як око. То там двері. Ледве помітні двері, оковані залізом, з маленьким тюремним „вовчком“ посередині. Перед тими дверима вони зупинилися, юнак постукав, вовчок ворухнувся і в нього вставилося око, подивилося, юнак помахав перед тим оком папірцем, око кліпнуло й щезло, вовчок закрився. І ніяких результатів. Двері були замкнені. „Двері в майбутнє“. Мовби двері до новітнього, не біблійного раю. По тім боці десь сидить якийсь реальний Петро чи Грицько з ключами, а по цей бік стоїть він з двома „архангелами“. Так чомусь в цій країні народ називає всіх робітників НКВД й міліції — „архангелами“!.. З нудьги Андрій дивиться на гамаки, що висять вгорі над сходами, й роняє сам до себе:
— Гойдалка…
— Гойдалка, гойдалка!! — скипів юнак. — От погойдаєшся ти на ній… трам–тарарам!!
— Що ж, — згодився Андрій апатично, — якщо це для всіх, то чого ж…
— Ша!.. Ах ти ж!.. Ще й розсуждаєш?! Цить!.. — юнак почервонів по самі вуха й замахнув кованим чоботом. — Тут, брат, не розсуждають! Забудь розсуждати!! Замри!! Фашистська ти мордо!.. — Він так картинно розмахнувся ногою.
Та тут саме відчинилися з брязкотом двері й з них рука простяглася по записку. Юнак подав записку, бурмочучи: „Тут не розсуждають! Кришка й покришка!“
По тих словах двері відчинилися широко. За порогом стояло двоє вартових без зброї, лише один із ключами, а другий з запискою в руках.
— Давай! — промовив той, що з ключами. Андрій переступив поріг. Рибалко й сердитий юнак лишилися по той бік. Андрієве око автоматично закарбувало лише, як останній кадр з–поза „райської брами“, вираз їхніх облич: ощирене хижим усміхом юнакове й розгублене, здивоване й, либонь, засмучене Рибалкове. Аж Андрієві стало трохи шкода того Рибалка — все–таки він за весь час не промовив до нього не тільки грубого, а й взагалі ніякого слова, якщо не рахувати тієї, ні до кого не адресованої репліки про Нечаєву, мовчав, як камінь а це вже що–небудь та значить.
Тяжка брама закрилася. Зразу десь з’явився черговий корпусу, взяв у вартових записку, а тоді разом з одним наглядачем повів Андрія через шкляні двері до нижнього коридора тюрми. На цих шкляних дверях раніше аніж переступити поріг,
