Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

Може, він уже не вміє усміхатися по-дитячому щиро, а тільки копилить губи та сумно дивиться, як людина, що зазнала перших ударів долі?

Добре, я знайду сили та прийму цю дитину, але ти знову забув про мене, про мої почуття. З-за спини хлопчика буде виглядати тінь його рідної матері, разом з якою ви розтоптали моє серце. Вона знала про наші стосунки, як ти завжди казав, «ми не чужі один одному люди», але це не зупинило її – тобі я не дорікаю, ти такий, який є: ти герой, ти коханець, ти лев – вона вийшла за тебе заміж. Яка жінка тобі відмовить, тим паче акторка з мріями про ролі, успіх на сцені, славу? Господи, я знов тобі дорікаю…

Миколо, мені не було так лячно стояти перед лютими чорносотенцями, як зараз знову побачити тебе, як у першу нашу зустріч, коли я чула твій голос і боялася підняти на тебе очі, боялася втратити зір, бо на сонце не можна дивитися безкарно… Хто ти, чоловіче, що вже чверть віку випробовуєш моє кохання? Кажеш, гарно, правдиво граю свої ролі, наче живу на кону, а яку ціну заплатила за цю правду, тебе хоч іноді цікавило?

Пам’ятаєш, після першої твоєї зради я за одну ніч посивіла? Ледь не вкоротила собі віку… А ти по всьому писав і запевняв, що я для тебе все: і радість, і щастя, і доля, що ти мій повіки, що ти нікого в світі так не любив, як мене. І давав пораду: не слухати, що поганого доносять мені наші доброзичливці.

Ти відірвав маленького хлопця від матері. Чому ця жінка погодилася розстатися з сином? Бо вона, як і я колись, розчарувалася в щирості твоїх почуттів? Це я тепер навчилась дивитися на твою легковажну поведінку крізь пальці: зрадив мене, зрадиш кожну, що зустрінеться на твоєму шляху. Але ж були, були в моєму житті ті сім безхмарних шалених років безумовного кохання, сім років – на більше тебе не вистачило, бо ти сам визнавав, що такий-сякий. Тепер я певна, навіть якби ми і повінчані були, нічого б не змінилося, бо ти себе, своєї природи не переробиш, якщо грубість не зміг приборкати, то що про все інше говорити! Була б я такою, як ти, то і сварок не було б, ні лайок, ні непорозумінь між нами. Але я заплатила дуже високу ціну, щоби бути поруч із тобою, грати на сцені, я була для тебе і твоєї трупи тою цілющою джерельною водою, яку забруднили інтриги, плітки, брехні, некультурність, твоя лайка, мандрівне життя, чвари, безлад, невпорядкованість – ось що мене вбивало, ось від чого мене хотіли врятувати батько з колишнім чоловіком, але я…

Але я вчинила б так само, навіть якби і знала, що так станеться, бо це моя, нехай нещаслива, але обрана самою доля. Це я сама завинила перед Богом, батьками, чоловіком, братами, сестрою… Пам’ятаєш, пішла від тебе, а додому повернутися не могла? Хіба ти можеш зрозуміти жах такого становища – становища покинутої коханки? Бо ти вільний козак, красень, усі мають право тебе тільки обожнювати. А ти – ти маєш право горлати на мене на репетиціях, принижувати, визнаєш свою брутальність, але нічого не змінюєш на краще. Я знову тобі, навіть у думках, дорікаю… У мене на устах крутиться питання, я не питала раніше і не запитаю ніколи: ти мене коли-небудь кохав хоч день, хоч хвилину, хоч мить? Було захоплення, був радісний захват, надпорив, була ейфорія, шаленство, але, може, через мій талант? Коли тривалі овації, коли бійки у касі за квитками, коли сотні прихильників, коли через це твій театр процвітає, і ти пишаєшся справою своїх рук, ти – мій натхненник, ти – моя підтримка, коли я робила перші кроки на професійній сцені, ти – моє найбільше в світі розчарування, коли я побачила, як мало я для тебе значу поза сценою…

Ти наче переконався, що я дурне дитя, яке не вміє глибоко почувати, і що б мені гидкого, образливого не сказали, не зробили, я все швиденько забуду, і все мине безслідно. Я хворіла, хіба тебе непокоїла моя хвороба? Ти хоч раз запитав лікаря, на що я хворію, чи серйозна моя недуга? Ні! А скільки разів ти примушував мене, хвору, своєю злістю, запалом виходити на сцену?

Ти завжди вважав, що я винуватиця того, що відбувається у нас із тобою. Звичайно, у всьому винна я. Я зла, я вередлива, примхлива, уперта, норовлива, комизиста! Бездушна! У глибині своєї душі (ніколи не погоджуся навіть із самим Богом, наче її у мене немає) схоронила все і, наскільки мені дозволяли мої нерви, настільки я намагалася приховати, що страждаю.

Ти опікувався собою, своїми справами, своїми бажаннями, це завжди було для тебе на першому плані, а на якому плані я була для тебе, Миколо?

Потяг наближався до Станіслава, чи зустріне її Садовський? Марія усміхалась, дивилася на робітничі будівлі передмістя, п’ять валіз із костюмами стояли біля дверей. Чомусь згадалась оповідь Марка Лукича про його роботу в галицькому театрі тридцять років тому.

Тоді він скаржився і на репертуар, який складався більшою частиною з перекладів польських, французьких та німецьких п’єс. Казав, що актори, майже кожний, говорили українською з акцентом, вживали багато полонізмів. У всьому відчувався величезний вплив польської культури.

Микола писав, що зараз руський театр грає і п’єси брата, і Панаса Мирного, і Котляревського, і Шевченка – рідний, знайомий репертуар.

Потяг почав гальмувати, вагон опинився біля самого вокзалу, у натовпі одразу помітила Садовського, що в одній руці мав величезний букет квітів, а другою тримав маленького хлопчика в теплому розшитому кожушку. Поставив малого між нею й собою:

– Це мій молодший син. Юрко, це твоя друга матуся. Щоб слухався, зрозумів?

На квіти, на цей яскравий оберемок не звернула уваги, мовчки взяла дитину за руку. Ручечка маленька, з тоненькими пальчиками, й обличчя тоненьке з розумними настороженими оченятами: і свого тата погано знає, і цю чужу жінку вперше бачить.

Незнайомі хлопці підхопили її валізи. Через хвилину Марію оточили радісні, веселі люди – майже вся трупа «Руської бесіди» приїхала разом з Миколою її зустрічати, почалися вітання, промови, потім, отямившись – Марії Костянтинівні треба з дороги відпочити – поїхали проводжати до готелю. Відчула себе потрібною, очікуваною, щасливою.

Ввечері запросили на бенкет на честь її приїзду. Після урочистих тостів розговорилися по-дружньому. Катерина Рубчак,