Рута - Санфіров

Звісно, від такої «дієти» в Андрія швидко відкрилася виразка і, полежавши у лазареті, він отримав переведення до звичайної мотострілецької роти у Вільнюс, де на питання замполіта: «Є у нас художники?» — не вагаючись, зробив крок з лави. Крок у нове, блатне життя. Бо в Радянському Союзі бути блатним в усіх сенсах цього слова було вигідно. Слово «блат» означало, що ти маєш зв’язки нагорі і не підпадаєш під звичайні вимоги. Блат — це можливість зверхньо сприймати зачіпки та лайку безпосереднього керівництва, адже тебе прикриває пряме керівництво. А тим, хто не знає різниці між безпосереднім і прямим керівниками та особливості їхніх стосунків із підлеглими, порадимо читати Статут, там усе написано. Щоправда, існувало ще одне значення слова «блатний» — це злодій в законі. Але Радянська армія настільки мало відрізнялася від зони, що злодії у ній теж були в авторитеті, їх принаймні побоювалися.

От і зараз Андрій із задоволенням використовував свої переваги, сидячи у комірчині та віддаючись улюбленій справі — малюванню. Щоправда цього разу він не мав натури, але на папір один за одним лягали впевнені штрихи, утворюючи злегка ідеалізований, але цілком пізнаваний портрет дівчини. Дівчини у шапці. Андрій малював простим олівцем, тому кольори шапки передати не міг, тож пістрявість та яскравість її зображав за рахунок шаржевих прийомів — перебільшення й гротескування. В результаті на папері виникав портрет ідеальної красуні у потворній шапці. Тоді Андрій відкладав його і брався до нової спроби і нового ракурсу дівочого обличчя.

— Все малюєш? — він відчув на плечі чийсь доторк.

Ти ба, так захопився, що й не помітив, що до комори зайшов гість. Іван Ридванський стояв над ним з тоненькою книжечкою в руках.

— Та от хотів у місто по цигарки сходити, а на КПП завернули. Я їм кажу: замполіт наказав, а вони мені: особливий режим, розпорядження командира частини. Клоуни.

— Вони не клоуни. Все це дуже серйозно.

— Ага, серйозно, — Андрій зазирнув у книжечку, що її тримав у руках товариш. — «Статут караульної служби», чого це тебе раптом потягнуло на філософію? Шукаєш відповіді на вічні питання?

— Це? — покрутив Іван книжку у руках, ніби вперше побачив. — Вирішив виконати наказ замполіта і подивитися, чи є у статутах слово «думай».

— Ну і як? — поцікавився Андрій.

— Поки що не знайшов.

— І не знайдеш. Армія — не для того, щоб думати. Армія — щоб виконувати накази. Хай начальство думає.

Іван закрив книжечку.

— Знаєш, а начальство теж керується цими статутами. В яких немає слова «думай». Може, від того й усі наші біди?

— Всі наші біди від того, що скоро дембель, а тут заваруха починається. Можуть не відпустити.

Такі чутки й справді обговорювалися всіма дембелями.

— Це запросто, — погодився Іван. — Але й на цю проблему є відповідь у Статуті. Пункт перший. Начальство завжди має рацію. Пункт другий. Якщо начальство не має рації — див. пункт перший.

— Немає такого у статуті, — всерйоз заперечив Андрій.

— Це між рядків. Секретні протоколи армійських мудреців. Слухай, а може, це тебе замполіт за щось гнобить? Ти з ним бува не сварився?

— Та ну! Що я, дурень, перед дембелем життя псувати.

— А чого ж тебе тоді з нами і на операцію, і на виховну годину. Ти ж блатний. Його кадр.

Андрій знизав плечима:

— Не знаю, я йому поскаржився, а він мені про присягу.

— Присягу! — глузливо повторив Іван. — А тебе питали, чи хочеш ти її давати? Питали?

— Звісно, не питали, але...

Проте Іван не дав закінчити:

— Але... Якби не дав присягу, то сів би у тюрму. Хіба ж це присяга?

Андрій подивився на товариша, який вмостився на краєчку стола і пальцями перебирав сторінки статуту. Це означало, що Іван нервує.

— Ну не знаю. Треба ж Батьківщину захищати. Священний обов’язок і почесне право, як там написано?

— Почесне право. Батьківщину захищати... — перекривив Іван. — Чию батьківщину? Ти хіба литвин?

— Литвин, — усміхнувся Андрій.

— Я не в тому смислі. Не про прізвище. Я про країну, — Іван починав заводитися. — Ти, наприклад, що робиш у Вільнюсі? Кого захищаєш?

Андрій зітхнув:

— Складно все це.

Іван поклав руку на «Бойовий листок», який чекав на закінчення:

— Литва вітає радянських солдатів... Бачили ми сьогодні, як вона їх вітає, — і тут його погляд упав на дівочі портрети, які не встиг, а чи то не захотів прибрати автор. — О, а це хто? Обличчя знайоме.

Андрій мовчки перевернув аркушик, забувши, що на другому боці теж малював. Іван наморщив чоло:

— Чекай-чекай, це не та, що в шапці яскравій була? З телекамерою?

Андрій у відповідь засунув аркушик під «Бойовий листок»:

— Не твоє діло.

— Точно, вона, — задоволено усміхнувся Іван. — Ти що, втріскався?

— А хоч би й так? — із викликом подивився на нього Андрій.

— На позицію дівчина проводжала Грицька. Напекла балабеників, налила молока! — затягнув Іван. — А коли за туманами...

— Та іди ти!

— Тепер зрозуміло, чому тобі за цигарками приспічило.

— Та я справді курити хочу.

— А де береш? У спекулянтів?

Цигарок у продажу вже давно не було, але тут, у Литві, їх хоч можна було взяти з-під поли, коли у Росії доходило до цигаркових бунтів.

— Так, колися! Здавай точку, або я буду думати, що ти просто ішов на побачення. Зізнавайся, побачення? — нахилився Іван, намагаючись зазирнути в очі.

— Яке там? Де я її знайду? — вирвалося в Андрія.

— Як це, де? — Іван хихотнув. — А на телецентрі. Вона ж казала, що журналістка.

— Думаєш? — в Андрієвих очах блимнув вогник надії, але він одразу згас. Хлопець махнув рукою.— А! В місто все одно не пускають.

Іван зверхньо глянув на товариша і батьківським жестом поплескав його по плечу:

— Добре, вмовив. Тільки цигарок принесеш.

Андрієві очі знову запалали:

— Ти знаєш, як вийти?

— Ех, блатний, блатний... — показово скрушно зітхнув Іван. — Життя не нюхав. Не все ж вам, художникам. І ми, пролетарі, до чогось здатні.

Взимку сутеніє рано, тому чекати не довелося, і за