Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко
За другим столом сиділо четверо козаків та міщан і пили горілку. На лаві, що стояла вздовж стіни, сиділи дві молоді баби. Вони лускали насіння і випльовували лушпиння на земляну долівку. Одна з них була Палажка, що її чоловіка років п’ять тому татари погнали до Криму, друга – московка, вдова московського стрільця. Обидві були набілені, і щоки їм палали, як червоний мак.
Дорош постановив барило у куток, коло бочки з горілкою, а сам сів на другому кінці лави й став дивитися, як грають у зернь. Всі троє грали різно. Дячок був спокійний: не можна було взнати, чи вигравав він, чи ні. Стрєшньов, навпаки, грав з великим газардом. Коли йому щастило, він глузував зі своїх партнерів, коли ж програвав – лаявся гидкою лайкою й звертався за співчуттям до дячка й другого москаля, наче вони могли співчувати йому.
Третій москаль був зовсім п’яний і, видимо, ледве розбирався, де він і що з ним. Звали його Селіфон Прозоров. Баби кілька разів зачіпали грачів, але ті не звертали на них ніякої уваги. Нарешті, бабам, очевидячки, обридло бути у такій зневазі. Вони пошептали-ся поміж себе і засміялися, наче вигадали щось дуже веселе. Московка встала з лави, струсила з сарафана лушпиння й підійшла до грачів.
– Ну, Ванюша, – сказала вона, поклавши руку на плеча Стрєш-ньову, – бросай. Надоєло. Что ж ти на мєня і нє глянєш даже?
– Подожді, Мотька, дай отиграюсь!
– Завтра отиграєшся!
Вона простягнула руку до столу.
– Подожді! – злісно вже відштовхнув її Стрєшньов. – Нє лєзь! Тєбє кідать, Сємьонич!
– Брось, Ваня! – знову сказала баба і раптом, просунувши руку під ліктем Стрєшньова, змахнула зерно зі столу на землю.
– Ти что ж ето, стєрва, дєлаєш?
Баба зареготала.
– Єщьо і смєйотся! – крикнув дячок. – Дай єй, Ваня, по сусалам!
Стрєшньов розмахнувся й ударив бабу.
– Ой, убіл окаянний!
Прозоров, що досі мовчав і тільки п’яно, вилупивши очі, дивився на бабу, раптом підвівся і мовчки дав у вухо Стрєшньову. Стрєшньов поточився і навіть остовпів від несподіванки.
– А, ти так! Бєй єго, Сємьонич! – крикнув Стрєшньов, кидаючись на Прозорова, але Семенич розсудливо підвівся й одійшов на бік, погладжуючи бороду і з задоволенням дивлячись, як Стрєшньов бив Прозорова.
Козаки та міщани, пихкаючи люльками, з зацікавленням стежили за бійкою. Баби заверещали й забилися у куток. І дивне діло: співчуття московки, що її щойно вдарив Стрєшньов, було не на боці її заступника, а на боці Стрєшньова.
– Так єго! – верещала вона, – бєй єго, окаянного!
Банько повалив супротивника на землю і почав тузити куди попало. П’яний, як дим, Прозоров лежав під Стрєшньовим, блимав очима і, мабуть, не розумів, за що його тузить приятель. Але стусани Стрєшньова, очевидячки, трохи прохолодили й прояснили п’яну голову Прозорова, бо, коли Стрєшньов, набивши його до схочу, зліз з нього, той підвівся, сів на лаву, гикнув і вже значно розумніше глянув круг себе. Потім висякався, наче зробив яке діло, витер ніс полою каптана і сказав:
– Ну, нє сєрдісь, Ваня! Давай лучше випєм да помяньом покойного Гусєва.
– Оце діло! – сказав шинкар, що кілька разів кидався рознімати бійців, але його щоразу хапали за полу козаки і відтягали на бік, бо вони були дуже раді цій несподіваній розвазі.
– Це діло! Що, ставити кварту? – подивився шинкар на Стрєшньова.
– Ставь, чорт с нім!
Дорош, скориставшись з цієї нагоди, непомітно сунув собі за пазуху кварту горілки й деякої закуски, пробрався понад стінкою до дверей і вийшов на вулицю.
Дощ пішов ще дужче, небо було зовсім темне, так що Дорош без світла не бачив нічого круг себе; але він добре знав дорогу і за кілька хвилин вже біг площею по бур’янах навпростець до з’їжжої.
– А я думал – обманьот пострєльонок, нє прінєсьот. Ну, давай сюда! Ого – кварта! Молодєц! Ну, что ж, зайді в ізбу, поговорі с казаком.
Але у Дороша були тепер зовсім інші пляни.
– Тепер ніколи. Прийду трохи згодом, а ви, діду, ослобоніть швидше пляшку, а то буде мені, коли дізнаються, що приніс вам горілки.
– Хорошо, хорошо.
– Глядіть, діду, за годину я вже прийду по пляшку!
– Хорошо, хорошо, – бубонів Микита, прикладаючись до пляшки.
Коли Дорош повернувся до шинку, москалі вже кінчали кварту. Козаків не було. Стрєшньов сидів, пригорнувши до себе московку, а Палажка сиділа на колінах у Прозорова, обернувшись спиною до дячка. В хаті було душно, димно й жарко. Смерділо тютюном, вогкими чобітьми й горілкою. Дячок зняв з себе каптан, поклав його на лаву, потім розперезався й поклав на каптан пояс. Дорош здригнувся, коли почув, як забряжчали ключі на дячковім поясі. Хлопець сів за бочкою з горілкою й не зводив очей з дячка. Очі у нього горіли, як у вовка, але ніхто не звертав уваги на маненького хлопця, що забився за бочку.
Дячок був уже зовсім п’яний. Він підсунувся ближче до Палаж-ки і обережно поклав їй руку на коліно. Палажка дриґнула ногою і скинула руку старого. Дячок відсунувся, глянув скоса на шинкаря, що стояв коло бочки, налив собі чарку горілки, випив і закусив салом. Поті облизнувшись, як кіт, знову присунувся до баби й поклав їй руку на стан. Палажка, не обертаючись, штовхнула дячка ліктем.
– Геть! – крикнула вона, – чіпляється старий чорт, як реп’ях! Іди до своєї дячихи!
Дячок зідхнув і покірно відсунувся від баби. Він знов налив собі горілки і сказав:
– Випєм, Ваня, за раба Божія Дімітрія, іже прєставіся…
Стрєшньов стукнув кулаком по столі так, що затанцювали пляшки й чарки.
– Только подумать, пропал чєловєк із-за поганого хохла! А? – Він дико глянув на дячка і заскрипів зубами. – Моя б воля – я б єго разодрал пополам! Ну, да нічєго: в Бєлгороде єму на дибє покажут… Ето нє то что батогі… будєт знать, как людєй убівать!
– Лют ти, Ваня, – сказав дячок, – а, мєжду прочім, чєловєк хороший. Ну, за упокой души раба божія Дімітрія…
Стрєшньов вилив з пляшки решту горілки собі в чарку, потім розмахнувся і
