Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Та полковник був надто заклопотаний своїми справами й не помічав, що робиться навколо. Біля казарм він відпустив бричку й сягнистим кроком зайшов до кімнати свого давнього приятеля капітана Макмердо, якого, на свою радість, застав удома.

Капітан Макмердо, бувалий солдат, учасник битви під Ватерлоо, улюбленець полку, в якому він тільки через нестачу грошей не досяг вищих чинів, втішався в ліжку ранковим спочинком. Напередодні він побував на веселій вечері, яку шановний капітан Джордж Сінкбарз влаштував у себе на Бромптон-сквер для своїх молодих приятелів з полку та кількох дам з кордебалету, і старий Мак, що почував себе вільно з людьми всякого віку і всякого рангу, що знався з генералами, псарями, танцівницями, бійцями навкулачки — одне слово, з найрізноманітнішими людьми, — відпочивав після нічної праці, і оскільки цього дня не був черговим, то лежав у ліжку.

Його кімната була вся обвішана картинами на теми балету, бійок навкулачки та іншого спорту, яких йому надарували друзі, коли залишали полк, одружувалися й вибирали собі спокійне життя. А що капітанові було вже майже п’ятдесят років і двадцять чотири з них він пробув у війську, то в нього зібрався своєрідний музей. Він був одним із найкращих стрільців в Англії і, як на свою чималу вагу, одним з найкращих їздців; з Кроулі вони були суперниками, коли той служив у війську. Одне слово, капітан Макмердо — бравий вояк з невеликою, коротко обстриженою сивою головою, в шовковому ковпаку, червонощокий, з червоним носом і довгими нафарбованими вусами — лежав у ліжку й читав у «Белловому житті» звіт про вже згадувану бійку навкулачки «Улюбленця Татбері» з «Баркінгським Громилом».

Коли Родон сказав капітанові, що йому потрібен друг, той чудово зрозумів, якої дружньої послуги він чекав від нього, бо вже залагодив для своїх знайомих десятки таких справ з незрівнянним хистом і розважністю. Його королівська величність, блаженної пам’яті головнокомандувач англійської армії, вельми поважав за це капітана Макмердо; він був надійним пристановищем для кожного джентльмена в біді.

У чім справа, голубе мій? — запитав старий вояк. — Знов якась картярська історія, як та, коли ми вколошкали д капітана Маркера? — Ні, йдеться… йдеться про мою дружину, — відповів Кроулі, опустивши очі й дуже почервонівши.

Капітан свиснув.

Я завжди казав, що вона тебе кине, — почав він (і справді, в полку та в клубах билися об заклад, коли мова заходила про те, як далі складеться життя полковника Кроулі,— такої невисокої думки були його товариші й світ про вдачу місіс Кроулі), але, побачивши, яким лютим поглядом відповів Родон на його слова, Макмердо вирішив, що краще буде не розводитись на цю тему.

І що, іншого шляху немає, голубе? — поважним тоном повів далі капітан. — Ти маєш тільки підозру чи… ще щось? Може, листи? Ти б не міг владнати все спокійно? Бачиш, у таких справах, як ця, найкраще не зчиняти ґвалту, коли є змога.

«Диви, він аж тепер її розкусив!» — подумав капітан, згадуючи незчисленні розмови в офіцерському клубі, де ім’я місіс Кроулі втоптували в болото.

Є лише один шлях, — відповів Родон, — і котрийсь із нас помандрує ним на той світ.

Розумієш, Маку, мене прибрали з дороги, запроторили до в’язниці, і я застав їх самих. Я йому сказав, що він брехун і боягуз, збив його з ніг і надухопелив.

Так йому й треба, — сказав Макмердо. — А хто то був? — Родон відповів, що то був лорд Стайн.

Маркіз? Отуди в біса! А казали, що він… тобто, що ти…

Що, до лихої матері, ти маєш на думці? — заревів Родон. — Може, ти вже чув, як обмовляли мою дружину, і нічого мені не сказав, га? — Світ, голубе, любить поговір, — відповів той. — Хіба було б краще, в біса, якби я почав тобі переказувати, про що теревенять усякі дурні? — Ти повівся не по-товариському, Маку, хай тобі чорт, — сказав Родон. Геть пригнічений, він затулив обличчя руками й дав волю своїм почуттям, що глибоко зворушило зачерствілого старого солдата, який сидів навпроти нього.

Ну годі тобі, голубе, — мовив той. — Велика він цяця чи ні, а ми вженемо в нього кулю, хай би він сказився! А щодо жінок, то всі вони однакові.

Ти не знаєш, як я її любив, — схлипуючи, мовив Родон. — їй-бо, я ходив за нею, мов служник. Я віддав їй усе, що мав. Я став жебраком, тому що одружився з нею.

Повір мені, я заставляв свого годинника, щоб задовольнити якусь її нову забаганку, а вона… вона весь час складала гроші для себе й пожаліла сто фунтів, щоб вирятувати мене з біди.

Капітан Макмердо ніколи ще не бачив свого гостя таким схвильованим. Родон збуджено й недоладно розповів товаришеві, як усе відбулося. Той ухопився за деякі непевні місця в його розповіді.

А може, вона й справді невинна, коли так каже, — мовив він. — Стайн і раніше сотні разів бував з нею на самоті в тебе вдома.

Може, й так, — понуро, відповів Родон, — але ось це здається не зовсім невинним. — Він показав капітанові тисячофунтову банкноту, яку знайшов у гаманці Бекі.— Ось що він дав їй, Маку, а вона від мене втаїла. І, маючи такі гроші вдома, не захотіла допомогти мені, коли я опинився під замком.

Капітан не міг не визнати, що з тими грошима вийшло дуже негарно.

Поки вони радилися, Родон послав капітанового служника на Керзон-стріт з наказом своїй челяді, щоб та передала ним валізу з одягом, бо полковникові він був дуже потрібний. А тим часом Родон та його секундант з допомогою словника Джонсона, що вельми став їм у пригоді, на превелику силу склали листа, якого Макмердо повинен був послати лордові Стайну. Капітан Макмердо має честь засвідчити лордові Стайну свою повагу від імені полковника Кроулі й доводить до його відома, що полковник уповноважив його підготувати все необхідне для зустрічі, якої, він не сумнівається, вимагатиме його милість і яку обставини сьогоднішнього ранку роблять