Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Взагалі-то, більше року, — промуркотіла вона в слухавку, явно усвідомлюючи, як сказане зачепило мене.

— Не може бути, — ледве прошепотіла я, але дівчина почула.

— Ще і як може, крихітко. Ми з Роєм разом давно, тож перестань його переслідувати, — грубо випалила Софія.

Я не встигла нічого ні спитати, ні сказати, коли почула знайомий голос на фоні, від якого тіло ніби паралізувало.

— Соф, якого біса ти робиш? — Це кричав Рой. — З ким ти розмовляєш?

Далі пролунав удар об щось тверде, а потім гудки. Швидше за все, телефон упав, і з'єднання перервалося.

Перебуваючи в шоці від того, що сталося, я ще якийсь час притискала телефон до вуха. Пелена зі сліз застилала очі, але самих ридань не було. Немов фарфорова лялька я плакала без жодної емоції на обличчі. Тієї миті не тільки я була порожньою всередині, а й усе навколо. Здавалося, сльози були не від болю, а просто тікали від вмираючого, покидали слабке тіло, немов тонучий корабель пацюки, на якому я була капітаном. Биття серця зовсім не відчувалося в грудях, а пульс перестав подавати ознаки життя повністю розбитого створіння. І тільки гудки, що луною розліталися по посудині без душі, усе ще тримали свідомість тут, у цій кімнаті, у житті, якого мені більше не хотілося…