💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Читаємо онлайн Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
немовлят. З дитинства маючи алергію до визнання поразки, батько далі сидів у своїй позі, із застережливим виразом на обличчі, і я побоювався, що зараз він візьметься переконувати мене покинути думку стати письменником.

– У твоєму віці я теж думав, що в мене є хист до письменства, – почав він.

Я бачив, як катастрофа наближається, наче охоплений полум’ям метеорит. Я мусив її негайно зупинити, інакше мені довелося б вислухати нудне казання про небезпеки, які чигають на того, хто збирається присвятити своє життя літературі, що (як це я часто чув від не одного голодного автора, які навідувалися до книгарні і яких доводилося обслуговувати в кредит, а часом навіть підгодовувати) плекає до своїх відданих послідовників такі самі почуття, як самиця богомола до свого самця. Поки батько не розпалився, я обвів мелодраматичним поглядом розкидані по підлозі аркуші, а потім мовчки вп’яв очі в нього.

– Як каже Фермін, розумним людям властиво помилятися, – визнав він.

Тут я усвідомив, що мій контраргумент провадив просто до тези, на яку спирався батько, а саме: що ми, Семпере, не маємо в крові таланту до письменства і що літературі з таким самим успіхом можна служити як книгар, не впадаючи в руїну й не занурюючись до темної безодні. Глибоко в душі я підозрював, що мій добрий батечко має цілковиту слушність, і тому перейшов до оборони. У словесній суперечці ніколи не слід віддавати ініціативу опонентові, а тим паче тоді, коли він має всі шанси, щоб виграти.

– Фермін радше каже, що розумні люди іноді помиляються і завжди визнають свої помилки, тимчасом як дýрні помиляються весь час, але ніколи не визнають цього і вважають, що тільки вони мають рацію. Це називається Архімедовим принципом сполученої недоумкуватості.

– Он як?

– Саме так. Згідно з ним, недоумок – це істота, яка ніколи не змінить своєї думки, – перейшов я в наступ.

– Я бачу, ти зробився послідовником Фермінового вчення.

– А хіба він не має рації?

– Що він має, то це надмірну схильність до виголошення сумнівних наукових концепцій.

– А що це значить?

– Те, що він забагато патякає.

– До речі, про патякання. Він також казав мені, що ти маєш мені дещо показати, коли настане час.

Батько миттєво розгубився. Увесь його запал до напучування розвіявся, як дим, а сам він немовби захитався, не знаючи, звідки прийде наступний удар.

– Що, він сказав, я маю тобі показати?

– Щось, пов’язане з книжками. І з мерцями.

– Мерцями?

– Не знаю, він казав щось про цвинтар. На цвинтарі ж мають бути мерці, я думаю?

Насправді ж я собі міркував, що вся ця справа якось пов’язана з Караксом, який у мене асоціювався саме з цими двома речами: книжками й смертю. Батько замислився на якусь хвилю. Відтак очі його зблиснули, як це траплялося завжди, коли йому щось спадало на думку.

– Гадаю, тут Фермін таки справді може мати слушність, – визнав він.

Я відчув, як десь війнуло солодким запахом перемоги.

– Ну, біжи нагору й одягнися, – сказав батько. – Але гляди, не розбуди матері.

– Ми кудись ідемо?

– Це таємниця. Я покажу тобі те, що змінило моє життя і, можливо, змінить твоє.

Тут я збагнув, що втратив ініціативу й ролі помінялися.

– Так рано?

Батько знову всміхнувся й підморгнув мені.

– Деякі речі можна побачити лише в сутіні.

2

Того дня, на світанку, батько вперше відвів мене до Цвинтаря забутих книжок. Була осінь 1966 року, і дрібний дощик помережив Ла-Рамблу маленькими калюжами, що зблискували, коли ми проходили повз них, наче мідяні сльози. Імла, що так часто снилася мені, супроводжувала нас, однак підняла своє запинало, щойно ми ступили на вулицю Арко-дель-Театро. Перед нами відчинилася ущелина, сповнена тіней, з-посеред яких невдовзі виринув величезний палац зі зчорнілого каменю. Батько постукав дверним молоточком у формі голови чортика. На мій подив, відчинив нам не хто інший, як Фермін Ромеро де Торрес, який, побачивши мене, в’їдливо посміхнувся.

– Нарешті, – сказав він. – А то через ці всі секрети я собі виразку шлунку заробив.

– То ти тепер тут працюєш, Ферміне? – зацікавлено запитав я. – Це якась бібліотека?

– Щось таке, тільки коміксів тут малувато… Що ж, проходьте.

Фермін провів нас вигнутим коридором, стіни якого були розмальовані фресками з янголами та казковими істотами. Годі й казати, що на ту мить я вже поринув у транс, не відаючи того, які дива на мене чекали далі.

Коридор привів нас до велетенської склепінчастої зали, що линула в безмежжя, залита каскадами бентежного світла. Я підвів погляд, і перед моїми очима, немовби народившись із марева, постав лабіринт. Вежа здіймалася вгору нескінченною спіраллю й видавалася рифом, об який розбилися всі бібліотеки світу. Роззявивши рот, я поволі наближався до цього замку, зведеного з усіх книжок, будь-коли написаних. Я почувався так, немовби потрапив на сторінки однієї з історій Хуліана Каракса, і боявся ступити крок: мені здавалося, що тоді все видиво перетвориться на порох і я прокинуся у своїй спальні. Батько став поруч мене. Я поглянув на нього й узяв за руку, щоб переконатися, що не сплю і що це місце справжнє. Батько всміхнувся до мене.

– Ласкаво просимо до Цвинтаря забутих книжок, Хуліане.

Знадобилося чимало часу, щоб моє серце перестало калатати, як навіжене, і я знову відчув силу тяжіння. Коли я заспокоївся, батько прошепотів до мене в сутіні:

– Це таємне місце, Хуліане, святилище. Кожна-кожнісінька книжка, яку ти бачиш перед собою, має душу. Душу того, хто її написав, душі тих, хто її читав, хто жив цією книжкою, мріяв про неї. Щоразу, коли книжка переходить до нових рук, щоразу, коли хтось пробігає очима по її сторінках, дух її зростає і міцніє. Багато років тому, коли мій батько вперше привів мене сюди, це місце вже тоді було давнім. Можливо, таким самим давнім, як Барселона. Ніхто достеменно не знає, скільки років існує Цвинтар забутих книжок і хто його заснував. Я скажу тобі те, що почув колись від свого батька: коли зникає бібліотека чи зачиняється книгарня, коли якась книжка приречена на забуття, ті з нас, кому відоме це місце, його охоронці, слідкують, щоб вона потрапила саме сюди. У цьому місці книжки, яких більше ніхто не пам’ятає, книжки, що загубилися в часі, живуть вічно, чекаючи на той день, коли потраплять до рук нового читача, коли в них ввійде новий дух. У книгарнях люди купують і продають книжки, але насправді книжки не мають хазяїна. Кожна книжка, яку ти бачиш тут, колись була чиїмось найкращим

Відгуки про книгу Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: