Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Голлівуд утратив, Іспанія надбала.
– Чудовий заголовок. Тримай мене в курсі. У тебе є два тижні.
Решту тижня Вілахуана провів, аналізуючи документи й упорядковуючи всю інформацію в деревоподібну діаграму. Коли він дивився на неї, здавалося, що це дерево – лише одне з багатьох і що за чотирма стінами вітальні на нього чекає цілий ліс. Коли всі документи було опрацьовано й висновки зроблено, постало питання, йти далі по сліду чи ні.
Алісія надала йому майже всі частинки пазлу. Відтепер усе залежало від нього. Кілька безсонних ночей вирішили за нього. Першою його зупинкою став Цивільний реєстр, величезна, схожа на вулик, будівля перед портом, у якій архіви й бюрократи сплелися в досконалому симбіозі. На кілька днів він поринув у море течок, але нічого не знайшов. Вілахуана почав уже думати, що слід, на який навела його Алісія, хибний, але п’ятого дня натрапив на старого вахтера, що ось-ось мав вийти на пенсію. Цей чоловік жив у тісній комірчині, заставленій швабрами й продовольчими припасами, і не відходив від радіоприймача, по якому жадібно слухав футбольні трансляції і передачі «Клуб розбитих сердець». Нове покоління працівників архіву називали його Мафусаїлом, тому що він був єдиним, кому вдалося пережити останню чистку особового складу. Нові центуріони, вилощені й вимуштрувані краще за своїх попередників, були непроникними, як мур, і хоч як Вілахуана не намагався їх розговорити, ніхто з них не погоджувався пояснити, чому він не може знайти справ зі свідоцтвами про смерть і про народження в місті Барселона перед 1944 роком.
– Це було до впровадження нової системи, – усе, що казали у відповідь.
Мафусаїл, який завжди мусив підмітати саме там, де Вілахуана провадив свої пошуки серед шухляд і течок зі справами, зрештою зглянувся на нього.
– Що ви шукаєте, добрий чоловіче?
– Мені вже починає видаватися, що Святу Плащаницю.
Діставши щедрі чайові та пройнявшись співчуттям до Вілахуани, що, як і він, зіштовхнувся з загальним остракізмом, Мафусаїл зрештою повідав йому, що шукати треба не папери, а людину.
– Донью Марію Луїсу. Колись вона тут усім порядкувала, геть інші часи то були. Що й казати…
Однак спроби відшукати цю донью Марію Луїсу наштовхнулися на той самий мур.
– Ця людина на пенсії, – повідомив йому новий директор архіву тоном, який давав зрозуміти: розумний чоловік мав би облишити цю тему й піти прогулятися Барселонетою.
Минуло кілька тижнів, перш ніж журналістові нарешті вдалося зустрітися з цією жінкою. Марія Луїса Алькайне займала крихітне помешкання поблизу Королівської площі, на останньому поверсі будинку без ліфта і без надії колись його мати. Її оточували голуб’ятники й недобудовані дахи, а від підлоги до стелі здіймалися гори коробок з паперами. Роки, проведені на пенсії, не пожалували її. Жінка, що відчинила Вілахуані двері, видалася йому старенькою бабцею.
– Донья Марія Луїса Алькайне?
– А ви хто?
Вілахуана чекав цього запитання й заздалегідь приготував відповідь, завдяки якій, він сподівався, двері не мали б затраснутися в нього перед носом.
– Моє ім’я – Серхіо Вілахуана, я журналіст «Ванґуардії». Мене до вас надіслала подруга людини, яку ви колись знали. Капітана Варґаса. Ви пам’ятаєте його?
Донья Марія Луїса тяжко зітхнула й обернулася, лишивши двері за собою відчиненими. Жінка жила сама в цій дірі, повільно помираючи чи то від раку, чи то від забуття. Вона курила, припалюючи цигарку від цигарки, немовби це були бенгальські вогні, а коли заходилася кашлем, то здавалося, ніби вона вихаркує душу шматок за шматком.
– Тепер уже однаково, – наче виправдовуючись, сказала вона. – Сідайте. Якщо знайдете собі місце.
Того дня Марія Луїса розповіла журналістові, як багато років тому, коли вона ще керувала Цивільним реєстром, з’явився капітан поліції на ім’я Варґас.
– Ставний чоловік, тепер таких уже нема.
Варґас показав їй список із номерами свідоцтв про народження і про смерть, що, як видавалося, були пов’язані між собою. Той самий список, який Вілахуана отримав тепер, багато років по тому, старанно видрукуваний на машинці.
– То ви пам’ятаєте його?
– Певно, що пам’ятаю.
– А ви не знаєте, де я міг би знайти архівні справи з цими свідоцтвами, виписаними до 1944 року?
Луїса запалила наступну цигарку, глибоко затягнулася, аж Вілахуана подумав, що вона зараз задихнеться, і, випустивши хмару диму такого густого, наче в неї щось вибухнуло в легенях, показала журналістові, щоб ішов за нею.
– Допоможіть мені, – попросила вона, указуючи на стос коробок, складених у кухонній шафі. – Ті дві, на самому споді. Я забрала документи додому, щоб їх не знищили. Я гадала, що одного дня Варґас повернеться по них. А якщо пощастить, то й по мене. Але минуло чотири роки, і боюся, що бравий капітан випередив мене на дорозі до неба.
Марія Луїса розповіла журналістові, що коли Варґас пішов того дня з архіву, вона взялася розбиратися у всьому. Риючись у справах, вона знаходила дедалі більше таких пов’язаних між собою свідоцтв про народження і про смерть, які було виписано з порушенням процедури.
– Сотні дітей. Вкрадених у батьків, яких найпевніше вбито або вкинуто за ґрати, щоб вони гнили там живцем. І це лише те, що я встигла виявити за кілька днів. Що змогла, я принесла додому, бо коли стали розпитувати про капітана і про його візит до архіву, я побачила, до чого все йде. Це те, що мені вдалося врятувати. Через тиждень після того, як Варґас навідався зі своїми запитаннями до Цивільного реєстру, оголосили, що в архіві сталася пожежа. Було втрачено все до 1944 року. Два дні по тому мене звільнили, звинувативши в катастрофі. Якби вони знали, що я забрала всі ці справи додому, навіть не уявляю, що вони зі мною зробили б. Але вони гадали, що весь архів знищено у вогні. Минуле нікуди не зникає, хай як би дýрні не намагалися його забути, а шахраї – переписати, щоб потім видавати за справжнє.
– Що ви робили протягом усіх цих років?
– Помирала. У цій країні порядних людей вбивають помалу. Швидка смерть – привілей негідників. Таких, як я, вбивають, просто ігноруючи нас, зачиняючи перед нами всі двері, вдаючи, ніби ми не існуємо. Кілька років я продавала з-під поли лотерейні білети в метро, доки про це не дізналися і не позбавили мене й цього заробітку. Більше жодної роботи мені знайти не вдалося. Живу відтоді з ласки сусідів.
– Ви не маєте сім’ї?
– У мене був син, але йому сказали,
