Жінка у білому - Вилки Коллінз

Адреса, яку мені дав граф, привела мене до стаєнь за чверть милі від Форест-Роуд. Власник візничої фірми виявився ввічливим, поважним чоловіком. Коли я пояснив йому, що через важливі родинні обставини мушу просити в нього дозволу переглянути книгу замовлень, щоб підтвердити одну дату, він без будь-яких заперечень погодився на це. Принесли книгу. Там під датою «26 липня 1850 року» був запис: «Карета графові Фоско, Форест-Роуд, № 5, на другу годину. (Джон Оуен)».

Коли я спитав, хто такий Джон Оуен, мені сказали, що це ім'я візника, який возив тоді графа. Він саме працював на стайні, й на моє прохання по нього негайно послали.

— Чи пам'ятаєте ви джентльмена, якого в липні минулого року ви везли з Форест-Роуд на вокзал Ватерлоо? — спитав я його.

— Та, сер, — запнувся візник, — щось не пригадую.

— Може, ви все-таки його пригадаєте? Він був чужоземець, високий такий і надзвичайно огрядний.

Візникове обличчя проясніло.

— Аякже, пам'ятаю, сер! Найгладкіший з усіх, кого я бачив, і найважчий з усіх клієнтів, яких я тільки возив. Так, так, сер, я його добре пам'ятаю! Ми справді поїхали на вокзал і саме з Форест-Роуд. У вікні його дому ще верещав папуга. Джентльмен страшенно квапився з багажем леді й добре заплатив мені за те, що я швидко й справно одержав її речі.

Одержав її речі! Я згадав Лорині слова про те, що з графом був ще якийсь чоловік, який ніс її речі. Оце ж був той самий чоловік.

— А саму леді ви бачили? — спитав я. — Яка вона була з лиця? Молода чи стара?

— Ну, сер, там було таке товпище, така штовханина, що я вже й не скажу, яка була з лиця та леді. Нічим таким вона мені не запам'яталась — ото хіба ім'ям.

— Ви пам'ятаєте її ім'я?

— Так, сер. Звали її леді Глайд.

— Як же ви це запам'ятали, а як вона виглядала — забули?

Візник усміхнувся і збентежено переступив з ноги на ногу.

— Сказати вам правду, сер, то я незадовго до того оженився, і прізвище моєї дружини, поки вона не змінила його на моє, було таке саме, як і в леді, — тобто, Глайд, сер, — сказав він. — Сама леді й назвала своє ім'я. «Є ваше ім'я на вашому багажі, мем?» — питаюсь. «Так, — каже вона, — моє ім'я вказане на багажі — леді Глайд». — «Оце так! — думаю я. — Не дуже я пам'яткий на всякі панські імена, але це мені знайоме, наче давній друг». А коли це було, не скажу, сер, — чи рік тому, чи й ні. Але можу під присягою засвідчити про того гладкого пана та про ім'я пані.

Те, що він не пам'ятав, якого саме числа він їздив на вокзал, було неістотно — число було чорним по білому записане в книзі замовлень його хазяїна. Я збагнув, що тепер у моїх руках є прості, ясні факти, з допомогою яких я можу одним ударом розбити всю графову змову. Не вагаючись ні хвилини, я відвів хазяїна фірми вбік і розповів йому, якими важливими свідченнями є той запис у його книзі замовлень та слова його візника. Легко домовившись відшкодувати йому збитки, якщо візникові доведеться поїхати зі мною днів на три, я сам зняв копію з графового замовлення, достеменність якої засвідчив своїм підписом хазяїн. Перш ніж піти із стаєнь, я умовився з Джоном Оуеном, що він побуде в моєму розпорядженні наступні три дні чи й довше, якщо буде така потреба.

Тепер я мав усі потрібні мені папери разом із медичним свідоцтвом про смерть і листом сера Персіваля, всі вони надійно лежали в моєму записнику.

Із цими письмовими доказами і з свіжою в моїй пам'яті усною відповіддю візника я мерщій подався до контори містера Кірла — вперше за весь той час, відколи я почав своє розслідування. По-перше, я хотів розповісти йому про все, що я зробив, а по-друге — попередити його про мій намір повезти мою дружину завтра в Ліммерідж, щоб її привселюдно впізнали й прийняли в домі її дядечка. За таких обставин він, бувши за відсутності містера Гілмора повірником родини Ферлі, мав сам вирішити, зобов'язаний він чи ні в родинних інтересах бути присутнім при цій події.

Я не стану розповідати про великий подив містера Кірла та про те, як він відгукнувся про мою поведінку під час розслідування. Необхідно тільки зазначити, що він зразу ж вирішив супроводжувати нас у Камберленд.

Ми виїхали туди рано-вранці наступного ж дня. Лора, Меріан, містер Кірл і я — в одному купе, а Джон Оуен із клерком містера Кірла — в іншому. Приїхавши на станцію Ліммеріджа, ми звідти спочатку вирушили на Тоддів Кут. Я мав твердий намір увести Лору в дім її дядечка тільки після того, як він привселюдно визнає в ній свою небогу. Я полишив на Меріан домовлятися про Лорину і її ночівлю з місіс Тодд, коли та прийде до тями (так її спантеличила звістка про мету нашого приїзду в Камберленд); умовився з її чоловіком, що Джона Оуена гостинно прихистять у себе їхні наймити. Залагодивши це, ми з містером Кірлом удвох вирушили в Ліммерідж.

Я не можу розписувати нашу зустріч із містером Ферлі, бо навіть спогади про неї викликають у мене нестерпне почуття відрази. Просто зазначу, що я домігся свого. Містер Ферлі спробував був повестися з нами у звичній своїй манері. Ми залишили без уваги його чемне нахабство на початку розмови. Без співчуття вислухали його подальші запевнення-нарікання, що розкриття змови буквально вбило його. А наприкінці він скімлив і пхикав, мов вередливе дитя. Звідки було йому знати, що його небога жива, коли йому сказали, що вона померла? Він залюбки прийме дорогу Лору, якщо тільки ми дамо йому час трохи отямитись. Невже ми хочемо загнати його в могилу? Ні? Тоді навіщо гнати його, підганяти? Він повторяв ці заперечення на всі лади, аж поки я рішуче поставив його перед неминучим вибором: або він визнає свою небогу тепер, або згодом йому доведеться зробити це публічно в суді. Містер Кірл, до якого він звернувся по допомогу, твердо сказав йому, що він повинен вирішити це питання зараз, цієї ж хвилини. Як того й слід було сподіватись, він вибрав те, від чого можна було швидше відкараскатись, — із раптовим сплеском енергії він оголосив, що не такий він здоровий, аби зносити