Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська
Найчастіше наші хлопці бавилися у війну. Кожен із них мав цілий арсенал зброї: куповані пластмасові, але здебільшого таки саморобні дерев’яні пістолети, шаблі, ножі, автомати. Та найбільш витребуваними чомусь вважалися луки. Їх робили із гнучких, але якраз у міру затовстих вербових галузок та тієї самої ґумки, на якій трималися наші труси. Стріли вирізували з бузини, в якій серцевина гілок є дуже м’якою — на сьогорічних пагонах узагалі нагадує вату. У таку стрілу не становило жодних труднощів якнайглибше увіткнути голівкою вперед залізний трисантиметровий цвях. Поціляли ми тими стрілами із загостреними наконечниками аж ніяк не в паперові мішені, а в живих ворон, сорок, голубів, чужих котів. Переважно невинні жертви наших жорстоких розваг відбувалися легким переляком, зрідка кривавими ранами, але інколи за дитячу дурість платили й життям. Коли ж ішлося про «бойові дії» між «нашими» й «німцями», використовувати луки вважалося забороненим прийомом. По-перше, в часи Другої світової війни такої зброї вже не існувало, а по-друге, рік тому саме з такого лука Орест вибив око власній корові, після чого батьки добряче відлупцювали всіх, у кого знайшли стріли із цвяхами. Та й, зрештою, ніхто з нас аж ніяк не мав наміру через якісь дурні забави стати наступним після корови сліпим калікою на все життя.
«Нашими» бажали бути всі, «німцями» — ніхто. Тож останніми у примусовому порядку призначали найслабших у гурті, ну й, звісно ж, мене — як єдину дівчину. Ставлення до «німчури» було однозначним: «Руки вгору, ср…ку вниз — признавайся: ти фашист?». «Фашисти» не мали права перемагати: не тільки через те, що їх завжди виявлялося менше й вони були слабші фізично, а передовсім тому, що у Другій світовій Німеччина програла — і фертик, як казала моя бабуся. Для мене ж історична справедливість такого суттєвого значення не мала — я вимагала чесної гри. Та коли одного разу, уперше за всю історію хлоп’ячих ігор, завдяки мені «німці» виграли, то мене віддубасили і «наші», й «чужі» — за те що я нібито за справжніх фріців, а не за «руських». Додому прийшла, збита на синю сливку, цілий тиждень сторонилася хлоп’ячої компанії, — але ж гратися не було більше з ким, тому надалі мусила завідомо погоджуватися на роль «німця» й на постійні поразки.
Бавилися ми не тільки у війну. З превеликою радістю ганяли м’яча, гатили гатку на річці, ловили рибу. Але у хлоп’ячій ватазі мене били постійно. За те, що я поцілила м’ячем у стійку воріт — і вимагала зарахувати цей удар аж за два голи, бо у штангу поцілити значно складніше, аніж забити м’яч у ворота. За те, що надумала трошки розкидати гатку в одному місці, аби річка текла собі до моря без запізнень, — але вода ринула з такою силою, що прорвала глиняну греблю повністю та й мене саму перевернула догори ногами. За те, що випустила з відра спільно наловлену рибу, бо мені її стало шкода.
У футбол ми грали теж досить часто. На ворота мене ніколи не ставили, суддею не призначали; били, якщо вправніший гравець вихоплював мені м’яча з-під ніг, гуртом копали, якщо я вимагала штрафного за те, що суперник зловив мене за футболку чи підставив ногу, і товкли, як гамана, якщо наша команда програвала. Якийсь час із нами ганяли у м’яча два хлопчики, котрі приїхали з Польщі в гості до діда Андруха. На футбол вони казали «пілка ножна», а ворота називали «брамкою». Коли одного з них «суддя» за якусь провину вигнав із поля, той усівся збоку на траву й перевтілився в активного уболівальника: свистів і щосили вимахував над головою власною панамкою. Як тільки м’яч опинився в його одноплемінника, котрий щодуху погнав свою здобич до ворожих воріт, уболівальник став відчайдушно підбадьорювати гравця: «Болєк, Болєк, Бо-о-лєк! Давай, Болєк!!!». Але Штефан Капітан (не Капітан і не Степан, а саме Капітан і Штефан: так його називали поляки, тож і ми вліпили йому таке прізвисько за любов до футболу) зумів відібрати м’яча у малого поляка. Глибоко розчарований Єжи (з наголосом на першому складі, українською мовою — Юрко) несамовито зарепетував на адресу незграбного Болєслава: «К…рва — Болєк!». Мене розсмішило, як цим словом можна називати хлопця, бо що воно означало, вуличні хлопчаки «просвітили» мене одразу ж після мого повернення зі Львова. Вони ж на хлопський розум розтлумачили, звідки беруться діти й що мама з татом роблять уночі. Я плакала від нечуваної образи, усоте повторюючи, що мої батьки таким не займаються, але хлопчиська знали правду краще за мене. Мало того — побачивши нашого голосистого півня на хвіртці, дражнилися: «Когут на брамі — твій тато на мамі!». Я кидала дурну компанію і мчала перевіряти, що діється в хаті, — але тато був на роботі, а мама на городі. Зате Андрій з Лілею, угледівши мене, або просилися на руки, хоч були, мабуть, уже важчі від мене, або вимагали гойдати їх на гойдалці чи ліпити щось із пластиліну, але вже не відпускали з дому — чіплялися за мій одяг намертво, трималися, як смола кожуха.
А ще хлопчиська пробиралися в костел. Двері в ньому були на замку, але колодка висіла на ланцюзі, прикрученому до залізних петель на двох половинках дверей, між якими залишалася доволі широка щілина, — і худюща сільська дітлашня туди легко пропихалася. У костелі, в целофанових мішках і просто так, купами, лежало всіляке колгоспне міндобриво. Від нього нам важко дихалося — але ж у центрі будівлі, закріплене на самому
