Поклик мушляного рога - Це Єнні
За чотирикутником вікна пролітали птахи. Рамон подумав, що десь там надворі має бути і його дівчина, Кріс. Її ім’я він вибив собі на руці, червоною фарбою вписав кожну літеру її імені у свої пори. Якби вона тільки знала, — думав Рамон, кидаючи і ловлячи м’яча, — якби вона тільки знала. Але ж Кріс нічого не знає, вона десь там надворі і нічогісіньки не знає, не знає про нього, Рамона, чоловіка з трояндою. Проте одного дня він її знайде, свою Кріс. Її ім’я вже витатуйовано на його руці. А біля нього — трояндочка. Наколюючи пелюстки на свою шкіру — кожен укол — пекучий біль, — Рамон думав про неї, про Кріс, якій нічого не відомо, яка не знає його. Коли я знайду тебе, — сказав собі Рамон, поки батько гупав у двері, — я всеньку руку вкрию трояндами, і паралізовану ногу також, я все тіло розпишу трояндами.
Вже кілька тижнів Еліза і Сью жили разом. Ділили ліжко, кухню, ванну. Щовечора кухня сповнювалася парою — Сью готувала. Еліза сиділа за столом і писала Джорджу листи. Проте варто було їй дописати, як вона одразу ж його рвала і бралася за новий.
Якщо він не приймає відвідувачів, то й листа не захоче, — промовила вона, починаючи писати.
Все одно можеш йому його надіслати, — долинув із пари голос Сью.
А якщо він його викине?
Ну то викине.
Сью підійшла до столу з великою мискою і тарілками, Еліза відклала папір.
Ти схожа на справжню матір, — сказала Еліза.
А потім вони їли, сидячи навпроти одна одної, обмінювалися тарілками і пили з однієї склянки. Вони вже звикли користуватися однією склянкою на двох, і вона стояла між ними як знак їхньої дружби. Еліза вважала це розумним, тим, що треба зберегти, а ще думала, що вони поводяться, наче пташки, які збирають траву й гілочки, щоб разом звити гніздо.
Ще здалеку Еліза побачила людей, які сходилися до біржі праці. У приміщення заходило набагато більше, ніж виходило. Еліза стала в чергу. Тут пахло вологим одягом і липкою шкірою, дехто з відвідувачів обмахувався проштампованими картками. Біля дверей до приймальної стояв стілець, на який сідав той, кому прийшла черга. Зараз там сидів молодий чоловік, немов готуючись до стрибка. Коли двері відчинились і лампочка над ними засвітилася зеленим, він провів рукою по волоссю, наче хотів пересвідчитися, що воно на місці, і зайшов.
Чоловік за приймальною стійкою подивився на Елізу з сумішшю співчуття і роздратування. Потім він попорпався у паперах, поклав один стос документів на інший, дістав із шухляди замацану каталожну картку і проказав, мабуть, більше до себе самого:
«Ви маєте мінімальну шкільну освіту і свідоцтво, що підтверджує Ваш розлад мовлення. Якби Ви досі страждали на нього, я міг би призначити Вам пенсію, але ж Ви вже подолали свою хворобу…».
Не закінчивши речення, він рвучко повернувся до монітора на письмовому столі. Еліза подумала, що то він шукає для неї якісь варіанти. Чоловік щось швидко і сконцентровано друкував на клавіатурі, потім озирнувся з виразом подиву через те, що вона ще не пішла, і роздратовано кинув: «Зараз я Вам ніяк не можу допомогти, приходьте наступного тижня».
Тим часом у приймальню набилося ще більше людей, вони стояли попід стінами, надворі під дверима курила ціла група молодих жінок, вони з чогось реготали, й Еліза швидко пішла геть, наче вони сміялися з неї.
На вулиці перехожі, зіщулившись від спеки, перебігали від одного острівця тіні від багатоповерхівки до іншого. Елізині підбори вгрузали у розм’яклий від сонця асфальт, проїжджа частина була помережена вибоїнами, тож дівчина, схиливши голову, напружено видивлялася рівні латки. Звідкілясь долинув спів — захоплений, задушевний, як співають лише діти, аж вона роззирнулася, шукаючи поглядом будинок із високими гостроверхими вікнами.
Еліза вирішила сходити в клініку до Джорджа. Вугільно-чорна будівля здалася їй лійкою, яка поглинала все, чого місто не хотіло бачити на своїх вулицях.
Еліза зайшла в автобус, що їхав у південному напрямку, сіла на останню лаву. Якийсь молодик з поглядом голодного хижого птаха прочовгав уперед, до водія, щоб сказати йому кілька незрозумілих слів, шалено жестикулюючи перед скляною перегородкою. Коли він повернувся, хитаючись і хапаючись за поручні праворуч і ліворуч, і потупав прямо до Елізи, пасажири заозиралися на нього. Здавалося, ніхто не хотів пропустити, як він зашпортається і впаде. Розгойдуючись перед Елізою на своїх худих ногах, він запитав, чи не дасть вона йому грошей на їжу. Дівчина, не підводячи очей, швидко тицьнула йому якусь купюру. Він забрав гроші і вийшов на наступній зупинці. Еліза повернулася на своєму сидінні і глянула на нього. Він зупинився просто посеред вулиці і дивився на неї крізь вікно. Його сухі губи розтулилися, щоб прокричати лайку, яку ніхто б не почув, рука стиснулася в кулак, тремкий і миршавий, і він погрозив автобусу, що від’їжджав.
Еліза вдивлялася у вузькі бійниці заґратованих вікон психіатричної клініки. На сонці будівля здавалася ще темнішою. Дівчина ходила навколо неї, наче тварина навколо своєї хатки. Зрештою таки наважилася і запитала на реєстрації, чи можна передавати тутешнім пацієнтам листи і пакунки. Пані за стійкою пояснила їй, що за правилами відділ контролю прочитує всі листи і перевіряє пакунки. Із переговорного пристрою її голос долинав наче здалека, й Елізі здалося, що жінка за склом і голос — то різні істоти, що існують незалежно одна від одної і ніяк не пов’язані між собою.
Сью стояла під жовтавим світлом неонової лампи у ресторанній кухні і чистила овочі. Тепер вона не соромилася потягувати з фляжки віскі з молоком.
«Якщо не повідтинаєш собі пальці — роби, що хочеш», — сказав
