Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Так прокиньмося! — крізь сон хрипло пробелькотів Куріон який уловив лише останні слова Катіліни, та не зрозумів їх значення і став протирати собі очі.

Хоч як були захоплені змовники промовою Катіліни, але ніхто з них не міг утриматися від сміху з кумедної витівки Куріона.

— А нехай тебе вхопить Мінос і осудить по заслугах, тричі прокляте опудало, напхане вином і гноєм! — заревів Катіліна, стиснувши кулаки і проклинаючи незугарного п'яницю.

— Мовчи і спи собі, проклятий! — гримнув Бестія і стусаном звалив Куріона на ложе.

Катіліна повільно випив кілька ковтків фалернського і трохи згодом заговорив далі:

— І от сьогодні я зібрав вас, шановні друзі, для того, щоб разом обміркувати, чи не слід нам залучити до нашої справи Спартака з його гладіаторами. Якщо ми самі повстанемо протії олігархів і Сенату, які тримають у руках верховну владу, державну казну і могутні легіони, то ми, напевно, нічого не досягнемо. І нам усе одно доведеться просити допомоги у тих, хто за правом найбільше підходить до цієї справи. Війна тих, які не мають нічого, проти тих, які володіють усім, війна рабів проти рабовласників, війна пригноблених проти гнобителів повинна стати і нашою справою. То чому б нам не залучити до цієї справи і гладіаторів, не взяти їх під наше керівництво і створити з них римські легіони? Я ніяк не можу цього зрозуміти. Якщо зможете, переконайте мене, що це не так, і тоді відкладемо нашу справу до кращого часу.

Різноголосий гомін піднявся після цієї промови Катіліни; з жестів і вигуків видно було, що більшості вона не сподобалася. Поки господар дому говорив, Спартак уважно слухав „і стежив за настроєм молодих патриціїв. Тепер він заговорив спокійним тоном, хоч обличчя його зблідло:

— Я прийшов до тебе, Катіліно, найдостойніший муже, щоб тобі догодити, бо я тебе безмірно ціную і поважаю. Але я прийшов не тому, що вірив, ніби твої слова переконають цих благородних патриціїв, бо й сам ти не віриш у те, що кажеш. Дозволь же ти і хай твої благородні друзі дозволять

мені говорити щиро й відкрити перед вами свою душу. Між вами, патриціями, і нами, гладіаторами, є надто велика різниця в стані, прагненнях і намірах, щоб ви змогли чи, правильніше, захотіли робити спільну з нами справу. Вас, вільних громадян знатного походження, тримає осторонь влади і багатства каста олігархів, ворожа народові, ворожа сміливцям. Влада олігархів ось уже понад століття наповнює Рим чварами і заколотами, що нині зростають і ще більше лютують у місті і, можливо, вирішують його долю. Тому для вас повстання зводиться до того, щоб скинути нинішній Сенат, замінити діючі закони іншими, справедливішими для народу, рівномірніше розподіляти багатства і замінити теперішніх сенаторів вашими друзями. Але для вас, як і для нинішніх правителів, варварами залишаться народи поза Альпами і за морем, і ви захочете уярмити їх, щоб завжди брати з них данину. Ви захотіли б, щоб ваші будинки, як і в нинішніх володарів, були повні рабів, а на аренах цирків, як і тепер, точилися приємні для вас криваві гладіаторські бої. І це буде для вас відпочинком від важких державних турбот, яким ви, переможці, завтра повинні віддатися. Нічого іншого ви не бажаєте, і все для вас зводиться до того, щоб самим стати на місце теперішніх володарів.

Але для нас, нещасних гладіаторів, справа стоїть зовсім інакше. Ми опинилися у найнижчому людському стані, позбавлені свободи й вітчизни, змушені битися і вбивати один одного на втіху іншим. Ми прагнемо свободи, але повної і всезагальної свободи. Ми хочемо відвоювати собі батьківщину, наші домівки. Тому ми повинні повстати не лише проти нинішніх володарів, але й проти тих, які їх заступлять, будь то Сулла чи Катіліна, Цетег чи Помпей, Лентул чи Красс.

З другого боку, повставши самі проти страшної і непереможної римської могутності, чи можемо ми надіятись на перемогу? Ні, перемога ця неможлива, тому неможливим стає і саме повстання. Я надіявся, що ти, Катіліно, і твої друзі зможуть стати вірними нам вождями. Я міг думати, що люди консульського звання і патриції очолять легіони гладіаторів і своєю гідністю нададуть їм ім'я справжнього війська. Я живив надії в серцях багатьох моїх товаришів по нещастю, запалював їх полум'ям своїх власних надій. Але тепер я бачу, і ще раніше з довгих розмов з тобою, Катіліно, я зрозумів, що властиве вам ставлення до нас ніколи не дозволить вам бути нашими вождями. Тому я і переконуюся в неможливості справи, омріяної і виплеканої в глибині мого серця. І тепер з почуттям безмірного жалю я остаточно й урочисто зрікаюсь її як немислимого безумства. Хіба можна якось інакше назвати наше повстання, навіть коли б нас набралося до п'яти чи й до десяти тисяч? Який авторитет, яку вагу, яке значення міг би мати, скажімо, я чи хто інший з мого класу, навіть сильніший від мене? Два легіони розчавили б нас за півмісяця. Чи не так сталося двадцять років тому з тими тисячами гладіаторів, яких зібрав біля Капуї хоробрий римський вершник Мінуцій, чи Вецій, як він себе називав. Когорти претора Лукулла розгромили їх, хоч їх вів молодий, благородного походження, сильний і сміливий душею ватажок.

Важко передати, яке враження справила промова Спартака, тим паче, що більшість гостей бачила в ньому насамперед низького раба. Одні дивувалися з його красномовства, другі — з його розумового розвитку, треті — з глибини його політичних думок, а загалом усі були надзвичайно задоволені його повагою до всемогутності римського імені. І їхнє задоволене самолюбство, яке так вправно полоскотав колишній гладіатор, вилилось у відкритих похвалах мужньому фракійцеві. Всі вони, і серед них перший Луцій Бестія, запропонували йому покровительство і дружбу.

Довго ще обговорювали справу, висловлювали численні й різноманітні думки. Зрештою було вирішено відкласти справу до слушного часу: чекати від часу доброї поради, а від Фортуни — обставин, сприятливих для здійснення сміливих задумів.

Спартак запевнив, що Катіліна і його друзі можуть покластися на нього і на тих небагатьох гладіаторів (він постійно наголошував на слові «небагатьох»), які йому вірили і поважали його. Потім він і Крікс випили з келиха дружби, який обходив коло і в який гості кидали пелюстки троянд з своїх вінків. Після цього всі намагалися затримати його на свято, що готувалося в сусідній кімнаті. Але Спартак попрощався з господарем та його друзями і разом з Кріксом вийшов з дому патриція.