Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Або мученики! — прошепотів Спартак і в задумі схилив голову на груди.

Розмовляючи, обидва гладіатори рушили до сходів, що вели в портик базиліки.

Коли Спартак і Крікс досягли портика, якийсь чоловік підійшов До фракійця і сказав:

— Ну, Спартак, коли ж ти повернешся до моєї школи?

Це був ланіста Акціан.

— Бодай тебе живцем поглинув Стікс! — гнівно вигукнув гладіатор колишньому своєму хазяїнові. — Коли ти нарешті даси мені спокій і перестанеш надокучати своєю осоружною присутністю?

— Але ж я, — солодко і вкрадливо промовив Акціан, — я надокучаю тобі тільки заради тебе самого. Адже я тобі добра зичу, я…

— Вислухай мене, Акніане, і добре запам'ятай мої слова. Я не хлопчик і не потребую опікуна. А коли б і потребував, то ніколи не згодився б мати опікуном тебе. Запам'ятай це, не попадайся мені на очі, бо — присягаюсь Юпітером Родопським, богом предків моїх, — я так трісну по твоєму старому лисому черепові, що спроваджу тебе прямісінько до пекла, а там — що буде, те й буде…

І за хвилину додав:

— А ти ж знаєш силу моїх кулаків. Ти бачив, як я відлупцював десяток твоїх рабів-корсіканців, моїх учнів, коли вони всі разом кинулися до мене з дерев'яними мечами!

В той час, коли ланіста розсипався у вибаченнях і в запевненнях дружби, Спартак сказав:

— Отож забирайся геть, і щоб я тебе більше не бачив.

Лишивши осоромленого і розгубленого Акціана посеред

портика, двоє гладіаторів попрямували через Форум на Палатін до портика Катулла, де Катіліна призначив Спартакові побачення.

Будинок Катулла, який був консулом разом з Марієм у 652 році римської ери, за двадцять чотири роки до часу, про який ми розповідаємо, був одним з найрозкішніших і найкрасивіших будинків Рима. Пишний портик, розташований перед будинком, був прикрашений воєнною здобиччю, захопленою у кімврів, і бронзовим биком, перед яким колись присягалися вороги Риму. Це було звичайне місце зустрічі римлянок, місце їхніх гімнастичних вправ; тому тут же збиралася римська «золота молодь», патриції та вершники, щоб помилуватися прекрасними дочками Квіріна.

Коли обидва гладіатори підійшли до портика Катулла, то побачили суцільну стіну чоловіків. Вони дивилися на жінок, яких цього дня було тут особливо багато, бо надворі безперервно йшов дощ і сніг.

Справді чудове і привабливе було це видовище. Сліпучо-білі, ніби виточені з мармуру руки, ледь прикриті плечі серед блиску золота, перлів каміння, яшми, рубінів і серед безконечної різноманітності кольорів палл, пеплумів, стол і тунік з найтоншої шерсті та добірних тканин.

Тут сяяли вродою Аврелія Орестілла, полюбовниця Катіліни, і хоча ще юна, та вже велично прекрасна Семпронія, якій судилося пізніше за її гідність і видатний розум дістати назву знаменитої і потім загинути в бою під Арецїєм, де вона билась як хоробрий воїн поряд з Катіліною. Тут була також Аврелія — мати Цезаря, Валерія — дружина Сулли, весталка Ліцінія і сотні інших матрон та дівчат з найвидатніших римських родин.

Всередині цього величезного пишного портика деякі з патриціанських дочок гойдалися на гойдалках. Інші розважалися грою в м'яча — найпоширенішою і найулюбленішою грою римлян обох статей, будь-якого віку й стану.

Спартак і Крікс увійшли до портика і, як то належало людям найнижчого стану, зупинившись трохи позаду натовпу патриціїв та вершників, почали шукати очима Луція Сергія Катіліну. Він стояв біля колони разом з Квінтом Куріоном, розбещеним патрицієм-п'яницею, через якого пізніше розкрилася змова Катіліни. Поруч стояв юний Луцій Кальпурній Бестія, який був народним трибуном під час цієї змови.

Намагаючись не штовхати знатних людей, що тут зібралися, обидва гладіатори потроху пробралися до того місця, де стояв страшний патрицій. А він, саркастично посміхаючись, говорив у цю хвилину своїм друзям:

— Я хотів би при нагоді познайомитися з весталкою Ліцінією, яку товстий Красс обдаровує такими ніжними ласками, і розповісти їй про любов до Евтібіди.

— От-от, — сказав Луцій Бестія, — і перекажи їй, що він подарував Евтібіді двісті тисяч сестерцій.

— Щоб Марк Красс та дав жінці двісті тисяч сестерцій!.. — вигукнув Катіліна. — Та це ж іще дивовижніше від арімінського чуда, де, кажуть, півень заговорив по-людськи.

— Це дивно лише тому, що він неймовірно скупий, — додав Квінт Куріон. — А двісті тисяч сестерцій для Марка Красса не більше, як піщинка, порівнюючи з усім піском ясного Тібру.

— Його правда, — пожадливо блиснув очима Луцій Бестія. — Що то для Красса, який має сім тисяч талантів золота!..

— Тобто понад півтора більйона сестерцій?..

— Сума, яка здавалася б неймовірною, коли б не було відомо, що вона справді існує!

— Ось таким чином у нашій добре влаштованій республіці, — гірко промовив Катіліна, — для людини з дрібною душею і посереднім розумом широко відкрито дорогу до величі і почестей! А ось я, досить хоробрий і сильний, щоб довести до перемоги будь-яку війну, я не можу домогтися командування, бо я бідний та ще й обтяжений боргами. Якби Крассові завтра заманулося стати правителем якоїсь провінції, де доведеться здійснити який-небудь військовий похід, він став би ним одразу. Адже він досить багатий, щоб купити не лише нещасний голодний народ, а також і ненажерний багатий Сенат.

— І подумати тільки, — додав Квінт Куріон, — яким брудним було джерело такого безмірного багатства!

— А, звичайно! — підхопив юний Бестія. — Всі знають, як він його здобув. Він скуповував за безцінь майно, конфісковане Суллою у жертв проскрипцій, позичав гроші під величезні проценти. А потім купив близько п'ятисот рабів — архітекторів і мулярів, і вони побудували незліченну кількість будинків на пустирях, що дісталися йому майже за безцінь. Там стояли колись плебейські халупи, які згоріли від частих пожеж.

— Отже, тепер, — перебив його Катіліна, — половина всіх будинків у Римі належить йому.

— Хіба ж це чесно? — спитав Бестія.

— Зате зручно, — гірко посміхнувся Катіліна.

— Невже ж так буде завжди? — вигукнув Квінт Куріон.

— Ні, так не повинно бути, — пробурмотів Катіліна. — Та хто може знати те, що записано в непорушній книзі долі?

— Бажати — значить могти, — зауважив Бестія. — Чотириста тридцять три тисячі з чотирьохсот шістдесяти трьох тисяч мешканців Рима не мають за що наїстися і не мають де скласти натомлені кості. Отже повинна знайтися смілива людина, яка покаже їм, що багатства, награбовані останніми тридцятьма тисячами громадян, здобуті неправдою і що володіння ними незаконне. Ти побачиш тоді, Катіліно, чи знайдуть ці знедолені спосіб показати свою силу клятій і проклятій породі паразитів, яка живиться кров'ю голодного нещасного плебсу.

— Не в безсилих наріканнях і не в даремних викриках слід виказувати свої почуття, юначе, —