Спартак - Рафаелло Джованьолі
— Приходь!..
— Прийду, — відповів Спартак.
— Прощавай! — уже по-латині сказала гречанка, вітаючи рукою обох гладіаторів.
— Прощавай! — відповів Спартак.
— Прощавай, о богиня краси! — сказав Крікс, який стояв поряд і не зводив очей з вродливої дівчини.
Не рухаючись з місця, він проводжав дівчину пильним поглядом. Хтозна, скільки часу він лишався б тут у стані оціпеніння, коли б Спартак не струсонув його, сказавши:
— Кріксе, чи збираєшся ти йти звідси?
Галл отямився і пішов, не перестаючи час од часу озиратися. Пройшовши кроків тридцять, він сказав:
— І після цього ти не хочеш, щоб я називав тебе улюбленим сином Фортуни?.. Ах, невдячний!.. Та ти мусив би побудувати храм цій вередливій богині, що простерла над тобою свої крила.
— Нащо вона зі мною заговорила, оця дівчина?
— Я не знаю і не бажаю знати, хто вона. Я лише знаю, що сама Венера, якщо вона існує, не може бути прекраснішою від цієї дівчини.
Цієї миті один з рабів, які супроводжували Валерію, підійшов до гладіаторів і запитав:
— Хто з вас Спартак?
— Я, — відповів фракієць.
— Твоя сестра Мірца чекає тебе в найтихший час уночі в домі Валерії. Вона має поговорити з тобою про одну невідкладну справу.
— Я прийду в призначений час.
Раб повернувся назад, а двоє друзів, продовжуючи свою путь, скоро зникли за Палатінським горбом.
Розділ V
ТРИКЛІНІЙ КАТІЛІНИ І ПРИЙМАЛЬНА ВАЛЕРІЇ
Дім Катіліни розмістився на південному схилі Палатінського горба і не був дуже великим, але одним із найкрасивіших римських будинків. Через півстоліття, разом з домом оратора Гортензія, він став частиною палацу Августа. Всередині цей будинок був не менш пишний і зручний, ніж житла перших патриціїв Рима того часу. А трикліній, де, розсівшись на ложах, бенкетували увечері Катіліна і його друзі, був у той час одним з найбагатших і найелегантніших на весь Рим.
Ця довгаста і вельми простора зала була розділена на дві частини шістьома колонами з тіволійського мармуру, оповитими гірляндами плюща і троянд, що наповнювали повітря ароматом і свіжістю чистої природи. Тут, здавалося, сплелися мистецтво, ненажерливість і розпуста.
Вздовж стін зали серед гірлянд і колон стояли скульптури, витесані з незрівнянно чудовою майстерністю. На мозаїчній підлозі також майстерно були зображені танці німф, сатирів і фавнів. Вони спліталися в танцях, показуючи пишні форми своїх тіл, якими наділила їх буйна фантазія художника.
Посеред зали, навколо круглого мармурового столу, стояли три великих трапезних ложа, зроблених з бронзи; пуховики були покриті найтоншим пурпуром. Золоті і срібні світильники тонкого виробу, звисаючи з стелі, не тільки освітлювали трикліній, а й розливали аромат, який п'янив і немов заколисував.
Біля стіни стояли три бронзових посудних; буфети, майстерно і тонко оздоблених виноградними пагінцями з листям, у а всередині красувався срібний посуд різноманітних форм і розмірів. Між буфетами містилися вкриті пурпуром бронзові табурети. На вільних між меблями місцях "уздовж стін
стояли дванадцять бронзових статуй ефіопів, розкішно прикрашених намистом, самоцвітами; вони тримали в руках бронзові канделябри, що доповнювали загальне освітлення всього триклінія.
Недбало спершись ліктями на пурпурові подушки, розвалилися на ложах Катіліна, Куріон, Луцій Бестія — завзятий юнак, який став пізніше народним трибуном, — і Гай Антоній, юний патрицій, апатичний і обтяжений боргами, який став спільником Катіліни у змові 691 року, а потім товаришем Ціцерона по консульству. Завдяки енергії Ціцерона Гай Антоній того ж року знищив свого колишнього спільника — Катіліну. Тут лежав ще зовсім молодий, але по самі вуха погрузлий у боргах і неспроможний їх оплатити Луцій Кальпурній Пісон Цесоній. Він не зміг урятувати Катіліну під час змови 691 року, зате був обраний долею помститися за нього 696 року, коли, ставши консулом, зумів домогтися вигнання Ціцерона з Риму.
Біля Пісона на другому ложі, що було середнім, а тому почесним, лежав юнак, якому ледве сповнилося двадцять років. Нарум'янене обличчя, напахчене і завите волосся підкреслювали його женоподібну вроду. Очі його були вже згаслі, щоки — зів'ялі, а голос завжди хрипкий і п'яний. Це був Авл Габіній Ніпот, найближчий друг Катіліни; пізніше, 696 року, він теж став консулом і разом з Пісоном настирливо домагався вигнання Ціцерона.
Габінію було відведене почесне місце, і він лежав на краю середнього ложа, праворуч од входу до триклінія; отже, він був царем бенкету.
Поряд з ним, на сусідньому ложі, лежав також юний патрицій, не менший од інших марнотрат. Це був Корнелій Лентул Cуpa, людина мужня і фізично сильна. В 691 році напередодні повстання Катіліни, якому він так сприяв, його було задушено в темниці за консульським наказом Ціцерона. Біля нього сидів Цетег, задерикуватий і сміливий юнак; він теж прагнув змінити порядки римського суспільства, бо був схильний до різних заколотів І перемін. Останнім на цьому ложі возлежав Гай Веррес, людина честолюбна, жорстока, жадібна до грошей. Коли трохи згодом він перебував квестором Нарбони, проконсулом Галлії і потім претором Сіцілії, то знеславив своє ім'я зловживанням владою та грабіжництвом.
Усі гості були в застольному вбранні з найтоншої білосніжної шерсті, у вінках із плюща, лавра і троянд. Розкішна вечеря, якою Катіліна частував своїх друзів, уже закінчувалася. Веселе збудження, що опанувало всіх дев'ятьох патриціїв, жарти, непристойні дотепи, дзенькіт келихів і голосна балаканина, що сповнили трикліній, ясно свідчили про майстерність кухаря, а ще більше — виночерпіїв Катіліни.
— Налий-но мені фалернського! — п'яним голосом хрипко гукнув сенатор Куріон, простягаючи руку з срібною чашею до одного з ближчих виночерпіїв. — Налий мені фалернського, я хочу вславити щедрість Катіліни. І нехай подавиться своїм осоружним багатством скнара Красс!
— Красс!.. Красс!.. Це мій кошмар… це предмет усіх моїх думок, усіх моїх снів!.. — зітхаючи сказав Гай Веррес.
— То його незліченні багатства не дають тобі спати, бідолахо Веррес? — насмішкувато і допитливо спитав свого сусіда Авл Габіній, поправляючи білою рукою кучері свого вправно зачесаного і напахченого волосся.
— Невже і справді ніколи не настане день рівності? — зітхнувши, промовив Верес.
— Про що тоді думали ці необачні Гракхи і цей дурень Друз, коли зважилися збаламутити місто, щоб поділити землю між плебеями, я просто не можу збагнути, — сказав Гай Антоній. — Адже вони зовсім не думали про бідних патриціїв!.. Хто, хто бідніший від нас, принижених до того, щоб споглядати, як прибутки від наших маєтків пожирає ненаситна пожадливість лихварів? Під приводом одержання процентів на гроші, що ми їм завинили, вони накладають арешт на наші прибутки раніше, ніж приходить строк виплати самих боргів.
— Хто бідніший від нас, приречених скупістю
