Не вурдалаки - Світлана Талан
Я не справдила надії батьків. Тепер мені боляче і сумно.
Не знаю, щоб я робила без Валі, без Петруся. Півдня я проревіла вдома. Весь цей час мене намагалася втішити Валя.
– Ну не кінець же світу настав?! – каже вона мені, зрозумівши, що слова втіхи на мене не діють. – Тебе ж не виключили з інституту? То чого ж так побиватися?
– Як я подивлюся в очі батькам? Вони розраховують на те, що я отримаю стипендію. Я теж на це сподівалася. Розумієш, що це повинні були бути перші мої гроші у великому житті?! А я їх не отримаю, бо я – нездара!
– Досить ревти! Вже вся подушка від сліз мокра, – заявляє Валя. – А Петрусь надворі вже зовсім закляк, чекаючи на тебе.
– Що йому потрібно?
– Витирай сльози, вдягайся та йди до нього, дізнайся сама.
Неохоче вмиваюся, витираю рушником обличчя. У дзеркало хоч не дивися – очі пухлі, ніс червоний, як у Діда Мороза. Шкода Петрика, який на морозі аж пританцьовує.
– Чого тобі? – запитую замість привітання.
– Ходімо зі мною. Я тобі щось покажу.
– Мені зараз тільки гуляти, – кажу я, відчуваючи, що на очі знову навертаються непрохані сльози.
– Ходімо, – наполегливо каже він. – Треба з тобою поговорити.
Неохоче беру його під руку, кудись плетуся по кучугурах снігу. Незабаром ми опиняємося на центральній вулиці міста. Там, на головній площі, неподалік пам’ятника Леніну, височить ялинка. На ній безліч скляних різнокольорових кульок та «дощика».
– Яка краса! – кажу я захоплено.
– Ось бачиш! А ти не хотіла йти!
Ми, як маленькі діти, обходимо ялинку, милуючись її вбранням.
– Чи ти бачила таку красу? – запитує Петрик.
– Де? У селі? – я гірко посміхаюся. – Можна подумати, що у вас у хаті така була.
– Ні в мене, ні в тебе такого не було. Але життя з кожним днем стає кращим. А ще ліпшим його зробити повинні такі, як я і ти.
– Та я ж трієчниця.
– Це буде тобі наукою. Треба більше сидіти за книжками. Сама подумай, чи можна збудувати нове, краще життя для наступних поколінь, якщо після кожної невдачі розпускати нюні?! На помилках вчаться, а труднощі нас не повинні зламати, мають лише загартовувати. Пам’ятаєш книгу «Як гартувалася сталь»?
– Звичайно!
– Їм не легше було, чим нам. Чи коштує та трійка таких сліз?
– Перед батьками соромно. Вони і так ледь-ледь кінці з кінцями зводять. Була надія на мою стипендію…
– Треба набратися мужності, щоб до наступної сесії добре підготуватися. Не вішай носа! Пішли туди! – Петрусь вказує пальцем на гурт молодих людей, які зібралися навколо гармоніста і вже починають щось наспівувати.
Не пам’ятаю, скільки часу ми співали біля ялинки. Я схаменулася, що вже надто пізно.
– Мені негайно треба бігти додому, а то Максимівна не впустить до хати, – кажу я Петрусеві, підхоплюю його під руку, і ми майже біжимо додому.
Біля двору зупиняюся, щоб відхекатися, кладу голову Петрусеві на плече.
– Дякую, що витяг мене з дому, – кажу я і піднімаю очі, щоб на нього подивитися.
Не встигла я схаменутися, як Петрусь швидко нахилився до мене та поцілував у щоку. Як жаром обпекло! На мить я завмерла від несподіванки, а потім схаменулася.
– Навіщо? – чомусь запитала я.
Швидко повернулася і, не попрощавшись, побігла до хати, забувши зачинити хвіртку.
– Що з тобою? – запитує Валя, коли я, вся зашарівшись, влетіла до хати.
– Нічого, – відказую.
– Тільки не треба мені брехати. Я ж тебе добре знаю.
Я роздягаюся, струшую сніг з одягу.
– Я не поїду з Петрусем додому одним потягом, – кажу Валі.
– Він тебе чимось образив? Так я йому за це всі патли повискубую!
– Гірше! – кажу я та заглядаю в люстерко. Місце поцілунку горить, пече вогнем.
– І все ж таки?
– Він… Він мене… поцілував, – кажу майже пошепки.
– От дурна! – сміється Валя. – Виходить, наш Петрусь у тебе закохався?
– Ти так гадаєш? – перелякано запитую я Валю. – Хіба кохання таке?
– Звідки я знаю, яке воно?
– Ні, – заперечую я. – Кохання не таке.
– А яке ж воно?
– Не знаю ще, але воно інше.
…січня 1955 р
– Не треба так, доню, перейматися, – втішала мене мати, дізнавшись про мою трійку. – Звичайно, прикро, але не для того ми з батьком стільки років мріяли про твоє навчання.
– Я вас так підвела, – плачу я. – Не справдила ваші сподівання.
– Марійко, – батько потер руки. – Звичайно, нам буде трішки важче, але це не біда. Ти завжди була старанною у школі, працьовитою вдома. Ми пережили набагато важчі часи. Чи нам звикати до труднощів?
– Пробачте мені, – заливаюся сльозами.
– Досить розводити сирість, – каже батько. – Будемо робити все можливе і неможливе, щоб ти вивчилася.
– Щоб не гнула, як ми, спину все життя в колгоспі, – додає мати.
Мені хочеться впасти перед ними на коліна, цілувати руки, але у нас так не прийнято. А як же я боялася, що батьки скажуть: «Кидай навчання, якщо такий телепень!»
– Дякую вам, – кажу я, а мати витирає мої заплакані очі. – Я обіцяю, що прийде час, коли ви з гордістю зможете сказати односельцям, нашим сусідам, родичам та знайомим: «Наша старша донька працює вчителькою!»
– Дай-то, Боже! – каже мати і кладе хрест на груди.
…травня 1955 р
Зізнаюсь чесно: мені було трішки заздрісно, що я не отримую стипендію, а Валя, яка не так серйозно ставилася до навчання, її отримує. Але це не чорна, а біла заздрість. Ночами уявляю ті сто вісімдесят карбованців стипендії, які мала б отримати, і душу давить камінь образи на саму себе. Але вже нічого не можна змінити. Я з нетерпінням і деяким острахом чекаю наступної сесії. Тепер я вже не маю ніякого права схибити. А зараз їжджу кожної неділі до села. Батьки кладуть мені до валізи буханець домашнього хліба, шматочок сала, два літри молока, картоплю та цибулю. Я привожу трішки гречки для супу, а Валя – макарони. Разом з Валею варимо суп, засмажуємо його салом, а потім їмо тричі на день. У складчину набагато легше харчуватися. Наша господарка працює завгоспом у дитбудинку для сиріт. Вона готує собі страви на тій плиті, що і ми. З її каструлі смачно пахне, але я ніколи не дозволяю собі заглянути під кришку. Сьогодні Валя запитала мене:
– Як ти гадаєш, що у неї в каструлі?
– Не знаю, – відповіла я.
– То давай подивимося, – запропонувала подруга.
– Не можна!
– Чому?! Ми ж не будемо красти, а лише подивимося, що так смачно пахне.
– Що лежить там, –
