Невеличка драма - Валер'ян Петрович Підмогильний
— Ах ти дивачка! Та ми ж з тобою давні приятелі, так пак? І потім, — додав він ласкавіше, — в Дніпропетровському, коли я тебе не бачив, я так звик думати про тебе, так, розумієш, звик, що ти ніби зо мною…
— Але це тільки ваші мрії!
— Мрії? Зовсім не мрії. Та коли на моє дружнє звертання треба твого дозволу, то прошу його.
— Ні, — сказала дівчина.
— Уперта, як молода коза! — сказав Дмитро. — Молода й гарна… Ти тільки подумай: я до тебе з поважними практичними пропозиціями, а ти мені зразу зневагу. Добре, що я необразливий! Сідай, Марто.
— Я звичайно не можу вигнати вас з хати, — мовила дівчина, сідаючи.
— От і добре, що не можеш… Та й нащо вигонити? Краще їдьмо разом до Дніпропетровського.
— Навіщо?
— Це зрозуміло: поберемось.
— Дуже несподівана пропозиція.
Дмитро закурив і якийсь час чи то вибачливо, чи то з жалем дивився на дівчину. Вона засміялась. Тоді хлопець підвівся й пустотливо обійняв її.
— Марто, ти хороша!
— Без рук прошу, — стереотипно відповіла вона.
— Гаразд, геть жарти! Поговорімо практично, — сказав Дмитро, сідаючи поруч. — Неправда, що моя пропозиція несподівана: я не раз про це говорив тобі, говорив цілком серйозно. Ти сама подумай — чи ходив би я до тебе щотижня, якби не думав з тобою побратись? Я не жевжик якийсь, часу в мене обмаль, я працював, як віл, я був голодний, зморений і все-таки приходив. Чому? Ясно — ти мені подобаєшся…
— Дуже приємно.
— Тим краще, Марто! Я й справді ні разу не помічав, щоб ти була до мене ворожа… І ти ввійшла в мій план.
— В п'ятирічку?
— А що тут поганого? Ми повинні розраховувати, щоб життя наше було міцне, щоб воно рухалось уперед. В такій справі, як одруження, не повинно бути випадкового вибору. Що таке шлюб? Шлюб — це спілка, така, як спілка УСРР з РСФРР, наприклад, — для спільної праці, для спільної боротьби. Це маленька спілка у великій спілці людей. І тут треба добре поміркувати, щоб не наробити зопалу дурниць. А то, поженяться, як тепер це, а через місяць розходяться — хіба це діло, Марто? Що це — спорт чи розвага? Від шлюбу мусять бути діти…
— І багато? — глузливо спитала Марта.
— Я думаю, не менше як п'ять. Тут такий розрахунок: двоє помре, двоє заступає батьків, а одне — це чистий прибуток класу та нації. Діти — це перш за все. А то ми будуємо для майбутнього покоління, а про покоління те й не дбаємо. Тут у нас поганенькі, треба сказати, справи. Я помітив, що наші українці ще дуже непевно почувають себе в місті — бояться дітей мати. Особливо такі, як я, що в скруті довелося жити. Думає — важко буде. А це неправильно! Дитина завжди виросте. Нам же до зарізу потрібна українська дітва, піонери, маленькі будівники соціалізму! І виховати їх так, щоб працювати вміли, щоб любили працю, були товариські, дужі. Щоб набудували нам тисячі заводів і самі були, як сталеві. Я вірю, Марто, в краще майбутнє. В те, що люди будуть кращі. Якби мені довів хтось, що цього не буде, я, може, злодієм зробився б. Так і батько мій казав: якщо ти ні в що не віриш, тоді людей ріж. Тільки я не з тих, що в краще майбутнє вірять, а самі тільки язиками молотять. Або гопки з радощів скачуть, що вірять. Вірити — це значить працювати. Ти подумай — клас відроджується, нація відроджується — стільки відроджень, що в голові закрутиться. Треба спокою. Діло треба робити. А з тебе чудова буде мати, Марто, — додав він раптом. — У тебе міцні груди, ти гарно збудована, діти твої будуть сильні, і ти легко їх родитимеш…
— Ви не на виставці молочних корів, — зауважила Марта.
Цей практик починав її справді тішити. «Що на нього ображатись? Хай балакає», — думала вона. Крім того, настрій у неї був напрочуд прозорий — вона ніби спочивала всім своїм єством, спочивала невідомо після чого, але безмірним спочинком. Це була хвилина, коли можна сказати: «Мені нічого не потрібно», хоч нічого й не маєш, коли почуваєш змогу виразно мислити, рішуче діяти, розумно говорити, але дозволяєш собі нічого цього не робити й задовольнятись самим потенціальним станом своїх спроможностей.
— Знову ці слова! — скрикнув Дмитро. — Ох, Марто, ти теж, здається, зіпсута. Може, інакше треба було сказати? Віршами про красу? Але я кажу так, як умію. Я — простий, ти знаєш мене. І щирий — ніколи не брешу. Що ж, подивись і ти так на мене. Я сильний? Безперечно. Поганий? Ні. Дурний? Теж ні. Правда, я не красун і не геній. Тільки ж красуни завжди бувають легковажні, а генії зараз невчасні. Я думаю, що генії зараз непотрібні. Минув той час, коли природу треба було брати знаскоку, коли людська свідомість була здатна на самий лиш порив. Ми живемо в час систематичної практичної роботи, для якої потрібні розумні й чесні робітники. А геній, може, й зіпсував би нам справу. І я можу ще бути другом, на якого можна покластися, який ніколи не зрадить. Думаю, що й ти така. А це ж дев'яносто відсотків того, що треба для справжнього шлюбу.
— Але решта десять відсотків?
— Вони на місці! Ти примушуєш мене ще раз сказати, що подобаєшся мені… Ти ж це чудово знаєш! Якщо тобі приємно це чути, зобов'язуюсь говорити тобі це ціле життя. Бо це правда. З нас добра пара, Марто. Ми так бадьоро, сміливо підемо вперед, нам удвох і чорт не брат! Скільки ми зробимо!.. Бачиш, я пропоную тобі поважного й добре викресленого плана. Га, Марто? Чи, може, ти проти мене особисто щось маєш? Кажи просто.
— Ні, я проти вас абсолютно нічого не маю, — відповіла Марта.
— Гаразд! «За» тепер, знаєш, не голосують. Це правильно: хто не проти, той за! Так що, руку, Марто?
— Можна ще й утримуватись. Я утримуюсь.
— А я думав, що ти справжня українська жінка! — розчаровано промовив Дмитро. — Це ж ганьба — утримуватись! Хто втримується? Кволі, легкодухі, хто на яку ступити не знає… Може, ти якогось додатка до моєї пропозиції маєш чи поправку?
— Маю величезного додатка й величезну виправку.
— То кажи, обговоримо!
— Мій додаток дуже простий, — почала Марта, але в цю хвилю постукано. — Зайдіть, — крикнула вона.
— О, вже починається збіговисько! — хмуро пробурчав Дмитро, підводячись. — Дозволь спровадити? Це я раз-два.
— Без скандалу, — промовила вона свій другий стереотип.
— Ну, кажи тоді, який додаток? Одним
