Кімната - Емма Донохью
Вона хитає головою.
— Не там.
Вона не хоче, щоб Старий Нік його побачив.
— Може, в Шафу, на задню стінку? — питаю я.
— Гарна ідея.
Шафа дерев’яна, тож мені доводиться сильніше тиснути на кнопку. Я зачиняю недоладні дверцята, що завжди скриплять, навіть після того, як ми змастили завіси кукурудзяною олією, і дивлюся крізь щілинку, але там зовсім темно. Я прочиняю дверцята — малюнок видається білим, з маленькими сірими лініями. Біля мого заплющеного ока — того, що на малюнку, — висить синя сукня Ма, справжня сукня з Шафи.
Я відчуваю запах Ма і розумію, що вона десь поруч; у мене найліпший нюх у нашій сім’ї.
— О, я забув про моню, коли прокинувся.
— Нічого. Може, пропустимо цього разу, тобі ж уже п’ять?
— Нізащо на світі.
Ма лягає на білу Перину, я лягаю коло неї і донесхочу напиваюся моні.
Я відлічую сто пластівців і роблю водоспад з молока, що майже таке ж біле, як миски; я не пролив ні краплинки, і ми дякуємо дитяті Ісусу. Я вибираю Розтоплену Ложку з білими гульками на ручці, що набігли, коли її випадково притулили до гарячої каструлі, де варилися макарони. Ма не любить Розтопленої Ложки, проте мені вона наймиліша, бо не схожа на інші.
Я розгладжую подряпини на Столі, щоб надати йому кращого вигляду. Стіл круглий, весь-весь білий — тільки подряпини сірі. Це від того, що Ма різала на ньому їжу. Коли ми їмо, то граємо в мугиканку: тоді не треба розтуляти рота. Я вгадую «Макарену» і «Вона ступає з гір», а третя пісня, думаю, — «Спустися нижче, милая карето», однак насправді це «Штормова погода». Тож я здобуваю два бали і Ма двічі мене цьомає.
Я мугикаю «Веслуй, веслуй, веслуй удаль», і Ма відразу здогадується, що це за пісня. Тоді я починаю «Теревені-вені», вона квасить губу і каже:
— Ох, я знаю цю пісню. Там співається про те, що хтось упав і знову звівся на ноги, от тільки забула, як вона називається.
Кінець кінцем вона її згадує. А далі я мугикаю «Мені не йдеш ти з голови», і Ма тями не має, що це.
— Ти вибрав таку складнющу... Почув у Телевізорі?
— Ні, від тебе.
Я мугикаю приспів, і Ма каже, що вона зовсім нетямуща.
— Безклепка, — кажу я і цьомаю її двічі.
Я підсуваю стільця до Мийниці. Миски треба мити обережно, зате з ложками можна досхочу побавитись — дзень-дзінь-дзелень. Я дивлюся в Дзеркало й висолоплюю язика. Ма стоїть позаду мене, і я бачу, як моє лице насувається на її, наче маска, що ми робили на Гелловін.
— Шкода, що малюнок не дуже вдався, — каже вона, — але принаймні на ньому видно, на кого ти схожий.
— І на кого ж?
Вона прикладає до Дзеркала палець, і там, де мій лоб, лишається кружальце.
— Ти — викапана я.
— Хто тебе викапав?
Кружальце потроху зникає.
— Викапаний означає, що ти дуже-дуже схожий на мене. Гадаю, це тому, що ти зроблений з мене. Такі ж карі очі, такий же великий рот, таке ж гостре підборіддя...
Якийсь час я дивлюся на нас із Ма в Дзеркалі, звідки ми позираємо на себе.
— Ніс не такий.
— Ну, твій ніс ще зовсім дитячий.
Я торкаюся його.
— А він що, відпаде і на його місці виросте інший?
— Ні, ні, він просто стане більшим. А волосся таке саме, каштанове...
— Але моє спадає аж до поперека, а твоє — лише до плечей.
— Це правда, — каже Ма, беручи зубну пасту. — Усі твої клітини вдвічі живіші за мої.
Я не знаю, як це можна бути тільки наполовину живим. Я знову дивлюся в Дзеркало. Наші спальні футболки різні, як і наша спідня білизна, — у Ма немає ведмедиків.
Коли вона спльовує вдруге, настає моя черга чистити зуби. Я беру Зубну Щітку й чищу зусібіч кожен свій зуб. Плювок Ма в Мийниці трохи не такий, як мій. Я змиваю обидва плювки і вишкіряюся, мов вампір.
— Ай! — Ма затуляє очі руками. — Твої зуби такі чисті, що вони мене засліплюють.
Її зуби зовсім згнили, бо вона забувала їх чистити. Тепер вона дуже шкодує про це і вже не забуває дбати про них, але вони однаково гнилі.
Я вирівнюю стільці і ставлю їх коло Дверей навпроти Сушарки. Вона, здиблена, мов кінь, завжди бурчить і каже, що в нас затісно, але якщо її скласти, то місця насправді багатенько. Я теж можу скластися — ну, не так, щоб зовсім, бо маю м’язи, до того ж я живий, а вона ні. Двері зроблено з чарівного блискучого металу, і після дев’ятої, коли я забираюся в Шафу, вони промовляють бі-біп.
Жовтосяйного обличчя Бога сьогодні не видно: Ма каже, що йому важко пробитися крізь сніг.
— Який сніг?
— Дивись, — показує вона вгору на Дахове Віконце.
У ньому мріє легеньке світельце, решта — морок. У Телевізорі сніг білий, проте справжній сніг не такий. Дивина, та й годі!
— Чому він не падає на нас?
— Тому що він зовні.
— У Космічному Просторі? Шкода, що він не всередині, ним можна було б погратися.
— О, ну тоді б він розтанув, бо тут тепло.
Ма мугикає пісню. Я відразу ж здогадуюся, що це «Хай іде сніг», і співаю другий куплет, а тоді — «Зимову казку». Ма підспівує мені, заводячи вгору.
Щоранку в нас тисячі справ. Наприклад, ми беремо з Комода Вазон і над Мийницею вливаємо в нього чашку води — так, щоб не пролити ані краплинки. Тоді ми ставимо його назад на блюдце. Вазон раніше жив на Столі, але обличчя Бога спалило йому листочок. Тепер у нього лишилося дев’ять листочків, вони завширшки з мою долоню і волохаті, немов собаки, як каже Ма. Але собаки живуть тільки в Телевізорі. Мені не подобається дев’ятка. Я знайшов там малюсінький
