Чума - Альбер Камю
Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачивши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незвичайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. А втім, Мішеля не легко було збити з пантелику: нема щурів у домі, та й годі. І хоч би як запевняв його лікар, що сам бачив щура на майданчику другого поверху, і, мабуть, здохлого щура, Мішель затявся. Нема щурів у домі, хтось, очевидно, підкинув ту погань навмисне. Словом, то якась витівка.
Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе, зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як раптом з темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур; шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи рівноваги, перекрутився на місці і, кволо писнувши, упав додолу; з його вищиреного писка бризнула кров. Хвилину лікар мовчки дивився на нього, а потім зайшов до себе.
Думав він не про щура. Вигляд крові навернув його думкою до свого клопоту. Дружина лікарева слабувала вже рік і завтра мала їхати до санаторію в гори. Як він і просив, ідучи, вона лежала в їхній спальні. Так вона готувалася до завтрашньої втомливої подорожі. Вона усміхнулась.
– А я почуваюся дуже добре,- мовила.
Лікар подивився на обличчя, повернуте до нього в світлі нічної лампи. Дарма що змарніле від хвороби, обличчя тридцятилітньої жінки здавалося юним, може, через оту всепереможну посмішку.
– Спробуй заснути, як можеш,- сказав він. – Об одинадцятій приїде доглядальниця, і я відвезу вас обох на дванадцятигодинний поїзд.
Він торкнувся губами вологого чола. Усмішка проводжала його до дверей.
Назавтра, сімнадцятого квітня, о восьмій годині воротар зупинив лікаря на ґанку і поскаржився йому, що якісь лихі дотепники підкинули в коридор трьох здохлих щурів. Очевидно, їх прищекнула якась саморобна пастка, бо всі були заюшені кров'ю. Воротар ще з хвилину постояв на порозі, тримаючи щурів за лапки і сподіваючись, що винуватці зрадять себе якоюсь новою вихваткою. Проте нічого такого не сталося.
– Гаразд, начувайтеся,- пообіцяв Мішель,- я їх застукаю!
Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об'їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Сміття вивозили звідти набагато пізніше, ніж у середмісті, і машина, їдучи рівними закуреними вуличками, трохи не черкала своїми боками об виставлені край пішоходу бачки з покидьками. Тільки на одній такій вулиці, їдучи, лікар нарахував з півтора десятка щурів, що валялися на купі лушпайок та брудного ганчір'я.
Першого хворого він застав у ліжку, в покої, що виходив на вулицю і правив воднораз за спочивальню та їдальню. Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшка ми обличчям. Перед ним на ковдрі стояли два горнятка з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий ядушливий віддих. Його дружина принесла таз.
– А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, га? – запитав старий, поки Ріє робив йому укол.
– Правда,- підхопила жінка,- наш сусід трьох підібрав.
Старий потер собі руки.
– Лізуть, їх по всіх смітниках повно, це на голод!
Ріє переконався, що про щурів говорить цілий квартал. Скінчивши з візитами, лікар повернувся додому.
– Вам телеграма,- сказав Мішель.
Лікар поцікавився, чи не бачив він знову щурів.
– Е ні,- відповів воротар. – Тепер я пильную, самі розумієте. І ці паскудники бояться.
Телеграма повідомляла, що завтра приїжджає мати Ріє. Вона мала порядкувати в синовій господі, поки відсутня хвора дружина. Лікар зайшов до себе в хату, де вже чекала доглядальниця. Дружина була на ногах, вона вдягла строгий англійський костюм, підмалювалася. Ріє усміхнувся до неї.
– От і добре,- сказав він,- дуже добре.
На вокзалі він посадив її до спального вагона. Вона роззирнулася по купе.
– Задорого для нас, правда?
– Так треба,- мовив Ріє.
– А що це за історія зі щурами?
– Хтозна. Якась чудасія, але все минеться.
Потім скоромовкою він перепросив її за те, що мав би краще доглядати її, а натомість геть занедбав. Вона похитала головою, ніби благаючи його замовкнути, але він усе-таки додав:
– Коли ти повернешся, все буде інакше. Почнемо все поновому.
– Авжеж,- сказала вона, і очі її заблищали. – Почнемо.
Вона обернулася до нього спиною і задивилась у вікно. На
пероні, штовхаючись, метушилися пасажири. Пахкання потяга долинало аж до купе. Він озвався до дружини і, коли вона обернулась, побачив, що лице її мокре від сліз.
– Годі-бо,- мовив він лагідно.
Вона усміхнулася крізь сльози, ледь скрививши губи. А годі глибоко зітхнула.
– Ну йди, все буде гаразд.
Він обійняв її. І тепер, стоячи на пероні, по той бік вагонного вікна, бачив тільки її усміх.
– Прошу тебе,- промовив він,- пильнуй себе.
Але вона вже не могла почути його слів.
При виході на вокзальний майдан Ріє зіткнувся з паном Отоном, слідчим, котрий вів за руку свого синка. Лікар запитав, чи не зібрався той у дорогу. Пан Отон, довготелесий і чорний, схожий на людину, як давніше казали, світську і водночас на факельника з похоронної контори, відповів люб'язно, але коротко:
– Я зустрічаю пані Отон, вона їздила провідати моїх батьків.
Засвистів потяг.
– Щури… – почав слідчий.
Ріє рушив був до поїзда, але потім знову повернув до виходу.
– Ет,- озвався він,- пусте.
Усе, що йому запам'яталося від тої хвилини, був залізничник, який ніс під пахвою скриньку, повну здохлих щурів.
По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому Ріє прийняв молодика; йому вже сказано, що це газетяр і що він уже заходив уранці. Звали його Раймон Рамбер. Низенький, у спортивному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумними очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв'ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.
– Авжеж,- відповів той.
– Я маю на увазі, чи буде ваше звинувачення беззастережне.
– Беззастережне, скажу щиро, ні. Але ж, по-моєму, для такого звинувачення нема достатніх підстав.
Дуже лагідно Ріє сказав, що, мабуть, і
