Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

Чому ж ні надмірна екзальтація, ні безкінечний захват авторки гірськими ландшафтами, ні дещо схематична оповідь не покрили повість туманом забуття?

Бо Йоганна Шпірі має чаруюче вміння навіть у трагічному знайти комічне! Її оповідки рясно розцвічені гумором.

Чому досі процвітає і ще довго процвітатиме комерційний бренд «Гайді» на усіх континентах планети?

Бо ця книга виявляє основні чинники радості — жити в гармонії з природою, задовольнятися малим, відчувати ближніх серцем. Люди стужилися за усміхом!

Гайді зрозуміла й близька геть усім, незалежно від віку й соціального становища. В жодній літературі світу не було зображено подібної до неї. Ну хіба що, згодом, Поліанна. Але це вже зовсім інша історія.

Ірина Дем’янова

За гарненьким та затишним селищем Маєнфельд виростають у височінь гори. До них, звиваючись щедро-густо зарослими деревиною полями, веде до підніжжя гори стежина. Гора ж тим боком, що від селища, стрімко нависає над долиною. Проте бескиди починаються вже з того місця, звідки в’юнка стежка бере свій початок, бо травичка тут мізерна, зате зеленіє та квітне все, що зазвичай буяє тільки у горах. Саме цей духмяний запах гірських рослин огортає кожного, хто наважиться піднятися крутими звивинами стежини вгору, в Альпи.

Сьогодні вузькою гірською стежиною піднімалася міцно збита, кремезної статури, одразу видно — з горян, молодичка, яка вела за руку дитину. Маленька добряче впріла, піднімаючись угору. Бронзове від засмаги личко вкрилося великими краплями поту й аж пашіло на сонці. Зазвичай так завжди буває, коли у спекотний червневий день тебе позакутують, ніби на лютий мороз! Дівчинці, було не більше п’яти років. На ній — одразу дві, а може, навіть і три сукеночки, а зверху грубезна вовняна хустка. Так що в усіх тих одежинах дівча перетворилося на кругленького пухнастика, який засапано хекаючи слухняно дріботів угору, гепаючи важкими гірськими черевиками, підбитими грубезними цвяхами. Десь за добру годину сходження обидві дійшли до сільця Дьорфлі, яке було розташоване якраз на півдорозі до вершини.

Молодиця була з місцевих, бо коли вони з малою проходили через село, з нею то з вікна, то з порога, а то хтось зустрічний, віталися односельці та навіть про щось запитували, проте вона кваплячись, відповідала коротко, не зупиняючись. Так пройшли через усе село та наблизилися до останнього будиночка на околиці, що, як і решта обійсть, стояв осібно від інших.

— Агов, Дорко! — гукнули до неї з хати. — Зачекай хвильку, якщо ти нагору, то я з тобою.

Молодиця спинилася. Мала відразу ж висмикнула руку з її долоні й сіла на землю.

— Гайді, ти як, дуже змучилася? — спитала Дора в малої.

— Та ні, не так щоб, душно тільки, — пролепетала та.

— Ми вже майже прийшли, ще трішки залишилося. Крокуй швидше і постарайся, щоб кроки були довші, то за якусь годину будемо на місці, — підбадьорила її Дора.

З хати вийшла огрядненька, добродушна з виду тітонька. І далі вони вже йшли втрьох. Мала підвелася і почимчикувала за двома дорослими, які добре знали одна одну, тож одразу завели жваву розмову про мешканців Дьорфлі та їх сусідів із найближчих сіл.

— Дорцю, та куди ж ти з такою малою дитиною, — спитала тітонька. — Зачекай-но, та то ж твоєї сестри, Царство їй Небесне, доня.

— Ага, то її мала, я до Вуя на полонину її веду. Нехай у нього побуде.

— Дорцю, та побійся Бога! Малу — до Вуя з полонини? Я думаю, що ти геть здуріла! Що ти собі таке навидумувала? Та старий тебе назад відішле і малу разом з тобою!

— Ні, чого б то. Він дідо чи не дідо? Я доки була годна, то малу в себе тримала, а тепер… Я так тобі, Варко, скажу, знайшла собі добру роботу і через малу відмовлятися він неї не збираюся. Скільки могла, стільки бавила, тепер нехай він те робить.

— Егеж, якби він був такий, як решта людей, то так, — ніби погодилася з нею Варварка, — але ти хіба його не знаєш? Та як він там, нагорі, з дитиною раду собі дасть? Та ще із такою малою? Та й вона, так само, довго з ним не витримає. Почекай, що за робота така файна?

— Та аж до Франкфурта треба переїжджати. Там покоївкою маю бути в одних панів. То сім’я, і вони минулого літа там внизу, в Баді, відпочивали. Я в них за покоївку була і так у всьому допомагала. Вони вже тоді мене з собою до Франкфурта взяти хотіли. Тоді я не змогла все покинути та поїхати з ними. А цього літа вони знов приїхали, мене з собою кличуть. Можеш бути певна, тепер я свого не впущу і таки поїду з ними.

— Не хтіла б я бути на місці бідної дитини, — аж скривилася Варварка. — Лише Пан Бог відає, що у діда в голові. Він нікого ні видіти, ні знати не хоче, та що там з людьми, в церкві вже кілька літ як не був. Раз у рік, правда, на грубезний костур спирається і сходить до нас із полонини. То люди його третьою дорогою обходять. Та на нього навіть глянути страшно. Білий, як лунь, патлатий, як дикун якийсь, бородою по самі очі заріс. А як глипне на тебе з-під волохатих сивих брів, то, бігме, аж мороз поза шкірою. Тішишся, що не