Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех

Йому, цьому неінтелігентному, просто ліньки зайвий раз почистити зуби, помити ноги, волосся, підстригти нігті на пальцях, тому що цей, саме цей спілкується з тим прошарком пацанов, які вважатимуть його педерастом, якщо той прийде надто охайний... Це переважно у райцентрах і невеличких містах, а от у великих містах, у Полтаві, наприклад, або у Вінниці це є поганим тоном, якщо пацан за сабой  нє слєдіт, дуже поганим... Я шо, тєло, скаже нормальний пацан, ілі підарбаба, шоб хадіть грязним...

І дійсно, він не тєло — він нормальний, звичайно, трохи невпевнений у собі, але, зрештою, цілком ідеальний пацан. Наодинці з ніфаром, тобто не пацаном, а так, «хіпаблудом», тєлом, він, справжній пацан, починає розмови типу я тебе розумію, це твій стиль, ти сам його собі вибрав, але ж зрозумій, у нас суспільство таке, яке не розуміє, та й мої пацани теж не зрозуміють. І його пацани, звичайно, не зрозуміють, і сам пацан не зрозуміє, точніше зрозуміє, але ж він пацан — він просто не може переступити себе, свої ідеали, хоча які, в сраку, ідеали. Звичайно, дуже хочеться відчути себе ніфаром, хочеться, щоб патли звисали, а дивна одежа привертала увагу оточуючих, хочеться слухати якусь не зовсім форматну музику... Звичайно, є пацани, які слухають реп, але то нормальні пацани, і вони відверто не розуміють ніфарів, але того не проявляють... І я розумію, щоб стати пацаном, недостатньо мати відповідний зовнішній вигляд і хамський вираз обличчя — треба бути щонайменше ідіотом... необхідно мати властивості шакала або гієни, причому, бажано, огненної...

2

Трохи відволікся... І зовсім забув про Фєдю...

Мій прадід підростав собі, підростав, кудись там поступив, оженився на бабі Шурі, народився мій дід. Дід народився у тридцять сьомому... Ні, напишу ліпше цифрами, тому що літерами це не так жахливо виглядає... Народився мій дід у 37-му році. Правда, це число, я маю на увазі «37», просто змушує бігати тілом мурашок, «37» — лякає... І чомусь «38» не так лякає, хоча у тридцять восьмому репресій було не менше, а можливо, і більше... А от «32» і «33» поодинці якось не сприймаються. Обов’язково має бути «32—33». Можливо, тому, що саме у ці роки був голодомор, чи пак якесь там відродження, яке розстріляли. Хоча Павло Григорович помер, здається, у 67-му, на тридцять років переживши своїх чисельних колег. А не краще у двадцять, тридцять літ згоріти, ніж до півсотні потихеньку тліть? Нє, певно, усі пісковчани (село Піски) хитрі й грамотні, однак історії вистачило б і тих небагатьох модерністських Тичининих творів, а хто зараз читає його оди великому Кобі? Та ніхто... Хіба сам Тичина і читає... І я оце подумав тоді, гортаючи одну антологію, присвячену «розстріляним», чому Павло Григорович прожив сімдесят шість років? От чому стільки не прожив, припустімо, Маяковський, Гумільов, Цвєтаєва, Хармс чи там Стус-муза... Хоча той прожив теж дай боже... Ну хто там ще? Єсенін? Та ні, туди йому дорога, Мандельштам... Блок. Лермонтов... О, Лермонтова мені справді шкода... Ото був пацан... А ще Грибоєдов... Горє от ума, Чацкій мотильок... ото був час...

А зараз... півбашки відірвало, а воно ще живе, тріпоче ніздрями, під кисневими масками... хворі на рак — на хімії, божевільних у дурках взагалі м’ясом годують... Так можна, якщо особливо не вимахуватись перед місцевими хлопцями на ринку, і до сотні дотягти, а там за якихось років двадцять винайдуть відтворювач нервових клітин, і все — пиши пропало... Да, були люди у наш час, не те що сучасне плем’я. Богатирі — не ви!

Так до чого ж я це все веду? А, до глави третьої...

3

Фєдя підріс. Наплодив діточок, закінчив якийсь заклад, політекономіка та історія радянської держави — на «відмінно», можливо, і здавав своїх колег... а чого ж, складний був час, усі один одного здавали, не виключено, що і мій прадід...

Аж тут у голову вдарив 41-й.

А він на той час був воєнним... Ну, Фєдя шокований. «Як! — кричав він. — Германія напала!» То для нього дійсно було сенсацією, адже він чудово знав про таємний пакт підписаний самим «камєнная жопа» — Молотовим.

І вирушив мій дід збивати самольоти фашистської Німеччини. Назбивався аж до полковника... Купа медалей, орденів, на які всі інші покоління після Фєді нетверезо зазіхали, зазіхають і будуть зазіхати, якщо я, звичайно, їх не привласню, бо ж я теж зазіхаю... А чом би мені не зазіхати, адже я теж маю відношення до невдячного покоління, яке, зрештою, існувало завжди. Завжди існували такі покоління невдячних. Це ті, хто є просто онуками. От моя бабця, наприклад, теж була невдячною, тому що її батьки вйобували на радість великому Сталіну, а моя бабця, курва отака, не цінувала партійні ідеї та діло Вождя... вона ішачила вже на себе, щоб хоч якось прокормитись... та то все таке... А я вже є ніким іншим, як адептом того славнозвісного покоління вісімдесятих, коли мої батьки — хто під «ДДТ»,  а хто під «Ласкового мая» — відривались на примітивних танцпідлогах заводських клубів... Ну, ви розумієте, про що я...

Очевидно, що моє покоління драм’н’басу та повального хіп-хопу просто розчинилось у своїй невдячності, і тепер просто чхати хоче на рок-традиції батьків... Ми їмо екстазі кілограмами, ми п’ємо пиво галонами, ми знищуємо кращі культурні витвори минулого, ми є покоління тотальної глобалізації та кока-коли, ми ненавидимо Біла Гейтса за те, що не вміємо користуватися Лінуксом, і за те, що у «ворді» є прізвище Гейтс, а немає операційної системи Лінукс... От чому я пишу Лінукс, а вона, клята кремнієва бляшанка, підкреслює його червоним... Треба подражнити цей факін Майкрософт. Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс!

Можливо, він відреагує на такий звичний вуху Лінух?

Лінух! Лінух! Лінух! Лінух!

Нє, ні фіга. Треба натиснути правою кнопкою на слово «Лінукс» і вибрати «добавіть в словарь». Ось, тепер все набагато краще... Моє покоління вміє виходити з таких складних ситуацій, як ось ця. Я показав наглядний приклад... Але моє покоління здебільшого тупе, наче сибірський валянок, воно нехтує читанням і саморозвитком, експлуатуючи машину замість свого мозку, що призводить до повного атрофування останнього... Моє покоління змінить покоління, що доживає, тих, хто був обікрадений і побитий, а той, хто подавав, — ось вони виживуть у цьому світі, бо не збідніє рука, що подає... Усім іншим я передрікаю в кращому випадку жертовне вогнище, а у гіршому — довічні муки