Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
Мене мамині слова трохи пригнітили, тому що я до цього часу думав, що хоч мама буде на стороні дяді Сєрьожи, а виявляється, мені одному прийдеться захищати мого дядю Сєрьожу...
— Так скільки у тебе є?
Дядя Сєрьожа, тільки не здавайтеся, тільки не...
— Три тисячі долярів...
Ні, дядя Сєрьожа... ні...
— От бачиш, давай ділити. Навіщо тобі стільки? Ну скажи, навіщо? Ми тебе любимо, а за любов треба платити...
— Мені не потрібна ваша любов, якщо вона коштує три тисячі...
— Так ніхто не просить у тебе три тисячі. П’ятсот долярів можеш сміливо залишити собі, ми ж розуміємо, ти працював, та і дівчат любиш, ге ж, любиш?
І всі почали підморгувати дяді Сєрьожі, після чого зайнялись п’яним сміхом, мовляв, ми ж розуміємо, організм ще молодий, не виснажений, любить дівчат, з ким не буває...
— Може, ви відчепитесь від нього! — запротестував я.
— Мовчи там собі, — сказав один із дядь (я знову у них загубився), — їв собі, то й їж.
— А ти тут хто взагалі такий, — стартанув я, відчуваючи, що ненависть до дядьків, народжена в районі шиї, підступає до пупка...
— Ти шо, малий сцикун...
— Вали, — кричу я у напівмороку своєї розлюченої вкрай свідомості, — з моєї хати...
— Припини, — спокійно сказала турботлива мати, — вони не тільки у твоїй хаті, але й у моїй... і в татовій... до того ж вони твої дяді. Несправедливо. Ти дядю Сєрьожу любиш більше, ніж цих дядь, а вони якраз до тебе і ближчі...
— Та вони хоч знають, коли у мене день народження! Чи, взагалі, знають вони, як мене звати. Якщо я не знаю, хто з них хто, то вони тим більше...
— Це все вік, — виправдалася за мене моя турботлива мама перед свекрухою.
— Вік? — далі кричу я. — Коли мені було п’ять, ти казала, що це вік, коли було десять — теж вік, у чотирнадцять, тепер у двадцять! Може, годі свою моральну нікчемність зводити до мого віку?
— Припини.
Я замовк, заспокоївся й з’їв маринованого шампіньйона... Стало набагато краще... Дядя Сєрьожа продовжував сидіти без задньої думки, насолоджуючись, певно, своєю духовною та душевною причетністю до Майка Йогансена (1895—1937, хто не знає)... Я спочатку не міг зметикувати, як дядя Сєрьожа може спокійно сприймати такі речі, такі наїзди, але потім згадав, що він найліпший і першокласний, що йому допомагає залишатися спокійним у таких ситуаціях його дзен-буддизм, його Рікша, Рекша та матмахум разом узяті, його Симорон та просто глузд, який при будь-яких обставинах залишається здоровим...
— То, Сєрьожа, ти не відповів, — затягла знову стара курва, моя бабушка, — коли ми будемо деребанити твої гроші...
— Ой, мадам, боюсь, що ніколи...
— Дядя, — знову не витерпів я, — і ти будеш надалі терпіти це знущання!
— А я не терплю, — спокійно відповів дядя Сєрьожа, і перехилив чарку з горілкою. Він має право випити, тому що вона, горілка, була куплена на його гроші.
Я не витримав і, сказавши, що срав я на вас усіх, вибіг надвір.
Я блукав садами та покинутими будівлями, я прогулювався, насолоджуючись вересневим сонечком, яке під вечір усе ж таки показало свої масні промені. Проходячи старим єврейським кладовищем, я побачив купку готиків-ідіотиків, які готичним фотоапаратом готично фотографували себе готичних. Я повертів указівним пальцем біля скроні, на що у мене полетіли скручені долоні з висунутими на перший план готичними середніми пальцями...
Я сидів на пагорбі, який штучно розташувався ще за радянських часів за кладовищем. Він був насипаний спеціально, щоб вода, що стікала з кладовища, своїми сіоністськими сумішами не отруювала людей, що мешкали внизу, над річкою. Я сидів на тому пагорбі й міркував, що я, певно, вдався у дядю Сєрьожу, а не в турботливу маму чи волохатого тата, я внутрішнім зором дивився на прості речі своїми непростими внутрішніми очима, я розмальовував чорно-білі заходи сонця і траву, у яку занурив стомлені ноги. Мене щось кликало, щось штовхало уперед, до неосяжних країв, де, мабуть, був і дядя Сєрьожа, і я зрозумів, що маю бігти — вперед, кудись, моя душа має вирватись назовні, поблукати тими світами і повернутися назад, до тіла... Я ступив один крок у безодню і покотився пагорбом донизу, набиваючи синці об пеньки та поливальні трубки...
Додому я прийшов уже майже затемна.
На веранді стояла засмучена турботлива мама і дивилась на мене сумними очима.
— Що... що трапилось, — занервував я.
— Твій дядя виявився таким негідником! Ми усі дуже любили його, а він просто наплював у наші серця...
Я забіг у хату, зафутболив ногою якогось (точно не нашого) кота й залетів до вітальні. Один із дядь бив ногами мого (мого!) дядю Сєрьожу, а двоє інших разом із моїм волохатим татом рились у дядьовій дорожній сумці. Бабушка Неоніла мовчки сиділа за столом і жувала торт...
Підлетівши до одного з дядь, який бив МОГО, з криками «наволоч», я з усієї сили копитнув його у поперек, з чого той невиразно охнув і сів на софу... Розуміючи, що він мене не вдарить, жбурнув у нього невеличку гантель, яка поцілила йому прямісінько у голову. Виступила кров, прямуючи невеличкою цівкою у напрямку ока. Бабушка від того ледь не подавилась. Я підбіг до синіючого від побиття дяді Сєрьожі й кинувся його обіймати...
— Я не дав ані копійки, — посміхнувся, долаючи біль, дядя Сєрьожа.
— Нічого, — кажу, — ми обов’язково підемо по шльондрах. Одразу після одужання...
— Ні, — тихо промовив він, — залишайся з Ґалею, будь їй вірним... Вона, незважаючи на свою руськість, певно, добра дівчина...
— Дуже, — зрадів я... — Дуже!
— А гроші вони не знайдуть... вони у камері схову на вашому місцевому, як і ринок, вокзалі...
Це були не останні слова мого дяді Сєрьожи, тому що він одужав буквально через тиждень. Ми поїхали до нього у Львів
