Крута компанія - Надія Біла

— А я не проти з кимось полизатися, — кажеш ти.

— З Малюком? — рже Мірка. — Він теж не проти.

Нарешті й Каринка розрухується — сміється.

У такі моменти ти думаєш про студентське життя, що вже наближається. Уява малює не дуже чіткі картинки: тусовки, кохання, світлі аудиторії з величезними вікнами, каскад столів, залитих сонячним сяйвом. І літній професор біля дошки розповідає про щось важливе, більше не дитяче, не шкільне… Скоріше б!

— Малюк — дитина, — зітхаєш ти, — а ще тупий. І коротун.

— А мені подобаються невисокі чоловіки, — каже Карина.

— А тупі? — питаєш ти.

Мірка заходиться ще голосніше — аж червоніє. Вона гепається на лаву поряд з тобою, штовхає у бік:

— Ой, не можу, дівки! Як же я вас люблю!

І тобі хочеться зізнатися їй у любові, і Каринці теж, але раптом ти чуєш позаду:

— Привіт, дівчата!

Голос незнайомий, але в ньому такі радощі — як у рекламі йогуртів. Ти обертаєшся. Мірка замовкає.

У вас за спинами троє пацанів. Вони оминають лаву, під їхніми кросами хрустить асфальтова крихта. Ніхто з вас ще нічого їм не відповів. Стає тихо. Ти робиш вигляд, що читаєш щось страшенно важливе в телефоні.

— Шо, нудьгуєте?

У тебе в шлунку ворушиться бутерброд, яким ти запихалася, наводячи стрілки на повіках перед виходом. Ти страшенно не любиш таке безцеремонне вторгнення недолугих збоченців. Зазвичай вони або упиті, або одноклітинні. У всякому разі хвилин десять їх доведеться відшивати, слухаючи безглузді жарти й ґелґіт. Вони завжди голосно сміються. Мірка уміє футболити таких дурнів. У неї язик для цього добре підвішений.

— Ой, а ви нас отак сходу почнете розважати, — говорить Мірка. — І так, що нам ні за що у світі не захочеться послати вас подалі.

— Та ні, — каже найвищий, із перекачаними плечима. — Просто ми йшли собі й засікли, що вас теж троє. І Пашка каже, — він вказує підборіддям на гарненького брюнета з кучерями на лобі, що на півметра нижчий за нього, — давайте, типу, підвалимо до дівчат. І Дімка нам одразу, — перекачаний повертається до коротко обстриженого блондина: — «Ви шо, пацани, в п’ятому класі, типу, на вулиці знайомитися?». А я, ну, типу, арбітр, кажу: підійдемо й подивимось, чуваки. Я, до речі, Олег.

І ніякого іржання не лунає. Ясно, що кучерявий Пашка й блондин Дімка зніяковіли. Тобто Олег видав вам усе як було.

— Коли з нами по-людськи, то й ми по-людськи, — несподівано для тебе каже Каринка. — Ми, до речі, не нудьгували.

— А ми помирали від нудьги, — усміхається Пашка. — Можна ми з вами не нудьгуватимемо?

— Ну, спробуйте, якщо не страшно, — погоджується Мірка.

Тобі відібрало мову від того, як дівчата швидко здалися. Але розмова поволі зав’язується. Хлопців троє — Олег, Дімка, Пашка. Велетень, тишко й красунчик. І вас троє — Мірка, ти й Каринка. Красуня, розумниця й добра душа.

Судячи з того, як упевнено проступає на їхніх щоках бісер щетини, зрозуміло — пацани старші. А по нових джинсах, по тому, як збігаються кольори їхніх футболок із смужками на кросах, видно — пацани в пошуках. Їхні фразочки, натиск, голосний регіт свідчать, що ЗНО свого часу хлопці написали слабувато.

Ти дивишся спочатку на симпатичного Пашку. У нього приємний голос. Потім косишся в бік плечистого Олега. З його горла слова вириваються вулканічною лавою, і сміється він розкотисто, плечі розправляються, м’язи проступають під футболкою в обліпку. Виглядає він трохи комічно.

І Діма… Діма мовчить.

А потім починається тема кіно. Виявляється, всі дивилися той корейський фільм, де в кінці, після півгодинної м’ясорубки, нікого живого в кадрі не залишилося.

— А пам’ятаєте, як вони на самому початку подивилися один на одного в машині?! — кажеш ти в запалі. Із цього кадру історія розкрутилася й на ньому ж замкнулася!

Пашка складає губи качиним дзьобиком й авторитетно примружується. Ясна річ, що ні фіга він не пам’ятає.

Олег рже. Мірка закочує очі.

До тебе доходить, що ти знову недоречно впала в зарозумілі абстракції. Ти затнулася, дивлячись на Дімку. Він махає білою головою. Погоджується чи що? На широкому лобі під вистриженою під нуль соломкою волосся складаються хрестиками зморшки, очей під бровами майже не видно. Але ти розумієш: він знає, що у фільмі йдеться зовсім не про те, як корейські гангстери намотують кишки на свої корейські різаки.

Діма шарить у кіно. Який фільм не назвеш, навіть десятирічної давності, він киває — бачив. Ти починаєш про книжки: раптом він — невизнаний геній з рівнем IQ вище неба…

— Та нє-є, я в книжки не дуже вкурюю. Забагато «букав», — усміхається він.

Номерами телефонів ви не обмінялися, але в наступні кілька днів ошиваєтеся на тих самих вулицях. І зустрічаєтеся знову, уже як старі друзі.

Давно зрозуміло: різниця у два-три роки — якраз те, що треба. Однокласники чомусь завжди відстають у розвитку. З математикою або фізикою в них усе гаразд,