Крута компанія - Надія Біла

Він ще в ліфті розуміє, що ідея — відстій. А на порозі її квартири вже готовий нестися назад, униз по сходах. У грудях чомусь пече, наче в шлунку лежить каменем ранішній бутер.

Але Пашик і Олежик поруч, дівчата теж усі зібралися. Відступати пізно й несерйозно. Тим паче солодка думка, що кишені в Пашика наповнено обіцяними ампулками, жене Дімчину кров венами, як навіжену, запускає йому голочки в пальці — ух, ща попре!

Пашина старша сестра — медсестра в операційній. А її коханець — анестезіолог. Пашик не палиться, що бере для себе.

Він просто допомагає їй заробляти. Іноді йому вдається дещо загнати дорожче. А залишки… Залишки собі.

Батьки Мілки поїхали на дачу до друзів. Хтось там відзначає річницю весілля. «Усцятися, аби мої родаки відзначили двадцять років щасливих бійок», — думає Дімка.

Коли різкий нашатирний запах розповзається квартирою, Міла напружується.

— Не парся, — каже Пашик, який чаклує над каструлькою, — усе вивітриться.

Діма дивиться на дівчат. Вони схожі на пташенят — сидять принишклі, тягнуть шиї.

Він любить спостерігати і багато помічає, але висловити це до ладу не може. І річ не в тім, що слів бракує. Не відкриватиме ж він рот щоразу, щоб збудувати довжелезне речення, як Мілочка, наприклад. У неї голова забита шкільною лабудою.

Він бачить, як пихата Мирослава бадьориться, палить у вікно, попиває колу, наче вона всю наркоту у світі вже перепробувала. Мирослава його дратує, прямо до сказу, до повного ауту. Підсунути б їй якогось жорстокого спайсу, злякати до смерті й збити з неї цю дитячу пиху.

Він сам пробував синтетику двічі. Першого разу думав, що перебрав, а другого аж злякався, реально.

Його так накрило, що він бачив, як жирні білі грудки мозку стікали з очей на долоні, навіть чув, як вони хлюпають. Хотілося здохнути, щоб нарешті все припинилося — з вікна готовий був стрибати. Із синтетикою він зав’язав. Діма обачний.

Але хіба він не заслуговує на якісь життєві радощі? Щоправда, зараз трохи шкодує, що все відбувається у Мілки дома. Сюди він хотів би потрапити зовсім за інших обставин.

Іде мити руки. У ванній — рожева плитка. Піпець! Точнісінько кольору морозива. Йому, буває, таке класне списане морозиво дістається. Навіть із Світланкою не ділиться. Сволота й егоїст. Дорогою додому він сідає на лавку в першому-ліпшому дворі й з’їдає все до денця, майже півкіло.

Діма повертається на кухню, помічає, як Міла дивиться йому на ноги. Його обдає нервовим холодком: дірка там на пальці чи що? Він опускає очі.

Шкарпетки він носить спортивні, короткі. Вони зручніші й витриваліші за звичайні. Та й узагалі, якого дідька він раптом турбується про свій зовнішній вигляд? Він Мілці підморгує.

А вона вже витріщилася на Пашика, який подрібнює кристали й викладає їх доріжками на чорній кухонній стільниці. Мирослава топчеться навколо Пашика з обрізаною коктейльною трубочкою — готується. Мілчині очі круглі, перелякані, ніби залиті зеленим желе — вона не моргає, і рот привідкритий. Дімка залипає на секунду на її губах. Та що ж таке, блін!

— Мілочко, попустися, — він примушує себе дивитися в її желейні вологі очі, а не на груди в червоній футболці. — Якщо хочеш нюхнути, не бійся. А не хочеш — ніхто не змушує.

— Мене знудить? — питає вона.

Діма глузливо хрюкає і хитає головою. Пісочниця! Так він і думав. Чуйка його ніколи не підводить.

— Це ж тобі не ширка або ще якась погань, — Дімка сідає на стілець поруч. Стілець на круглих ніжках, на таких зручно гойдатися. Він розгойдується. — Це так, годинку поковбасить — і все. Побалакати, поржати. Може, ще картинки подивитися, якщо вдасться.

— Тебе й половина трека розжене, — каже Олег.

Вона дивиться на нього здивовано.

— Ну, в сенсі, півдороги, — пояснює Дімка. — Від половини ще ніхто не помирав, — сміється.

Мирослава кривиться, зневажливо підтискає губки.

— Мілаха нюхати не буде, — твердо каже Діма.

— Буду! — вона хапає жовту трубочку. — Покажи як.

Він втягує носом доріжку, а Міла за ним другу. І відразу починає сміятися — від того, що наважилася. Діма думає, що можна було їй цукру підсунути. Вона б різниці не прохавала.

Шкіра на голові відривається від черепа, волосяні цибулинки одна за іншою по павутинках волосин, як по канатиках, біжать угору, під стелю.

— У-у-х, — видихаєш ти, — а галюцинації будуть?

— Ні-ні, — чується здалеку Дімчин голос, — форма предметів може трохи змінитися. Просто розслабся й не панікуй.

Поруч регоче Мірка. Так оглушливо, що ти вся стискаєшся, але одразу відволікаєшся на стіну. Вона сунеться на тебе, немов хтось надуває її з іншого боку, як повітряну кулю. Це страшенно смішно.

І ти смієшся, просто кричиш, як каже Мірка. «Ой, я кричу від цих ґудзиків. Це точно не