Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Якоб бачив, як вдалині між хатами зникають останні селяни. Він зняв черевики, зв'язав їх шнурівками і перекинув через плече. Не можна гаяти часу, буря вже ось-ось гряне, обрій звузився до кількасот метрів. Він звернув з дороги й побіг через поле навпростець.

Що то була не наймудріша думка, він знав, хоча Господь і відпускає гріхи всім, у кого поцілить блискавка. В це вірили румуни, а він достатньо довго прожив серед них, щоб і самому вважати таке за можливе. На півдорозі до перших дворів уже добряче періщило, а зустрічний вітер так бив йому в груди, ніби хотів спинити. Та ба, не на того напав, Якоб лише на мить збився з кроку.

Часом, однак, пориви так люто шмагали йому в лице, що він, зробивши три-чотири кроки вперед, потім був змушений стільки ж відступити назад. Ото був він, великий чоловік з розвихреним волоссям, яким бавилася природа або ж біси, що норовили здійняти його догори і жбурнути на землю, розлючені тим, що Бог ганяє їх, а не людей.

Єдине, що бурі вдалося вирвати в нього, то картуза. Його покотило полем, здійняло в повітря, а тоді занесло в кущі. Куртка, в кишені якої лежала газетна стаття, що й привела його сюди, надималася, мов вітрило, і тягнула його назад. Та Якоб був упертий, що правда то правда. Він був вже за кілька кроків до стайні, коли попри саму його голову щось пролетіло — шматок комина чи ринви. Він насилу прочинив вузенькі дверцята у задній стіні стайні, пропхався досередини і повалився на сіно.

Тварини сприйняли його спокійно. Поблизу цих теплих, тремких коров'ячих та кінських тіл Якоб почувався затишно. Запах гною та сіна, бруду й тваринної шкури завжди його заспокоював. Жити в ритмі тварин, витирати їх, чистити і вкривати, змащувати копита і тулитися до них, коли холоднішає восени. Якоб обережно підповз до корови, що лежала. Він погладив її, заспокоюючи, а тоді вхопив за дійку і жадібно до неї припав. Корова не заперечувала, для неї це було просто таке собі інше теля.

Він ліг, заплющив очі, але за мить знову відкрив. Гарячково понишпорив у кишені в пошуках золотого годинника, а коли той нарешті опинився в руці, вдоволено усміхнувся. А тоді він заснув, сповитий звуками дощу, грому й вітру. Тим часом стемніло, крізь шпари й отвори спалахи блискавиць вихоплювали сонних людей і сторожких тварин.

Аж поки — не минуло й чверті години — інший чоловік з рушницею в руці розчахнув велику передню браму, намагаючись у світлі спалахів знайти чужинця. Помітивши його, він підійшов і щосили вдарив його прикладом у живіт. Якоб підхопився, все тіло його було, наче панцир.

— А я вже подумав, що Ви конокрад. Декотрі розраховують на удачу саме в таку негоду. Та жоден конокрад не вклався би спати. Ви шваб чи румун? — спитав чоловік.

— Шваб, — відповів Якоб.

Алекс Непер обернувся і пішов у дім. Коли Якоб уже вирішив, що про нього забули чи просто махнули рукою, і міркував, чи не варто було б ризикнути і трохи залишитися, адже гроза далеко ще не минула — з протилежного кінця двору почувся голос: «Ходіть зі мною! Є мамалиґа». Сягнистими кроками Якоб крізь дощ побіг до хати.

Там вони стали один проти одного, в непевному світлі кухні, Непер простягнув йому миску мамалиґи і шматок ковбаси. Якоб їв навстоячки і просто-таки напихався кашею. Непер не заважав, але й не зводив з нього очей. Якби дійшло до бійки, він не мав би жодних шансів проти чужинця. Якобу було від сили літ двадцять шість-двадцять сім, він був кремезніший, з виразним носом і могутньою шиєю. Такий якби на когось насунув, то певністю отримав би все, що захотів. Про всяк випадок Непер притягнув ближче рушницю, що лежала на кухонному столі.

— Я дуже добре бачив, як Ви прийшли через поле, — сказав Непер.

Якоб поглинув рештки каші і, зневаживши чарку, яку господар виставив біля пляшки з горілкою, приклався до горлечка й видудлив майже до дна. Щойно тоді роззирнувся: то був один з ліпших домів, тільки недоглянутий і неохайний.

— Де це я?

— В аптекаря.

— Та ні, в якому селі?

Тільки тепер Непер звернув увагу на голос чужинця: низький, гучний і впевнений.

— У Грозенау. Як бачите, назва чудово пасує до цієї негоди.

— Грозенау? Тоді я прийшов, — сказав Якоб і зачерпнув з казанка ще мамалиґи.

Борвій завивав уже кілька годин. І все ще було не досить — йому чи істотам, що в нього вселилися. Деякі стверджують, що підбиралися до буревію достатньо близько, аби розгледіти почвар, які в ньому чаяться, — огидних і відразливих, або ж звабливих, але від того не менш небезпечних.