З музикою у серці - Ель Мідлейк

Невдовзі вони почали проводити разом все більше часу. Іван допомагав Олені з технічною стороною її музики — він записував її виступи, редагував їх і навіть створював невеликі промо-відео для соціальних мереж. Олена була вражена його підтримкою та відданістю.

Один з таких вечорів, коли вони разом працювали над новою піснею, став для них особливим. Олена запросила Івана до своєї квартири, де вона облаштувала маленьку домашню студію. Вони закінчили запис, і коли ввімкнули плейбек, щоб прослухати результат, Олена відчула, як її серце наповнилося щастям.

— Це неймовірно! — вигукнула вона, коли пісня закінчилася. — Я ніколи не чула, щоб моя музика звучала так професійно.

Іван усміхнувся, задоволений тим, що зміг допомогти.

— Це все ти, — відповів він. — Я просто трохи підправив звук.

Олена подивилася на нього і зрозуміла, що саме ці моменти, коли вони разом творять, роблять її по-справжньому щасливою.

Вона не могла більше стримувати свої почуття. Олена нахилилася до Івана і поцілувала його. Це був ніжний, але глибокий поцілунок, в якому вона віддала всю свою вдячність і любов.

Іван, спочатку трохи здивований, відповів на поцілунок, ніжно притягуючи її до себе. Цей момент став початком нового етапу у їхніх стосунках, де любов і музика перепліталися, створюючи щось особливе, що вони відчували лише разом.

Наступні місяці стали для Олени та Івана найщасливішими в їхньому житті. Вони були нерозлучними: разом творили музику, разом проводили час, насолоджуючись кожною миттю. Їхні почуття ставали все глибшими, і Олена відчувала, що з кожною новою піснею, яку вони створюють, вона все більше відкриває своє серце Іванові.

Але одного дня, коли Олена готувалася до свого найважливішого концерту — виступу на музичному фестивалі, що міг змінити її кар’єру, Іван несподівано отримав пропозицію роботи в іншій країні. Це була робота мрії, проект, над яким він давно хотів працювати. Проте він знав, що прийняття цієї пропозиції означатиме, що він муситиме поїхати на кілька місяців, а можливо, й більше.

Іван розумів, що це велика можливість для нього, але також розумів, що його від'їзд може стати випробуванням для їхніх стосунків. Він боявся, що дистанція розірве той зв’язок, який вони так дбайливо плекали.

Одного вечора, після репетиції, він запросив Олену на прогулянку до парку, де вони любили бувати.

— Олено, мені треба тобі дещо сказати, — почав Іван, коли вони сіли на лавку під тим самим деревом.

Вона відчула тривогу в його голосі й насторожено подивилася на нього.

— Що сталося? — запитала вона.

Іван розповів їй про пропозицію роботи та можливість від'їзду. Він намагався пояснити, як важливо це для його кар'єри, але бачив, як з кожним його словом Олена ставала все більш занепокоєною.

— Я розумію, що це твоя мрія, — сказала вона, намагаючись стримати емоції. — Але що буде з нами? Ми тільки почали наш шлях разом...

Іван міцно стиснув її руку.

— Я не хочу втратити тебе, — сказав він щиро. — Але я також не можу втратити цю можливість. Я навіть не знаю, як ми зможемо продовжувати, якщо будемо далеко один від одного.

Олена відчула, як її серце стискається від болю. Вона знала, що це важливе рішення для Івана, і не могла вимагати від нього, щоб він залишився. Але також не могла уявити своє життя без нього поруч.

Вони сиділи мовчки, кожен заглиблений у свої думки. В цю мить здавалося, що їхні шляхи можуть розійтися, і це було нестерпно.

— Можливо, ми зможемо спробувати на відстані, — тихо запропонувала Олена. — Я не хочу, щоб ти втрачав свою мрію, але я також не хочу втрачати тебе.

Іван подивився їй у очі, бачачи в них любов і страх одночасно. Він розумів, що таке рішення буде важким для обох.

— Я не знаю, як це вийде, але якщо ти готова спробувати, я також готовий, — відповів він, притягуючи її ближче до себе.

Цей момент був найважчим у їхніх стосунках, але вони вирішили спробувати зберегти те, що мали, незважаючи на відстань і труднощі, які могли б з'явитися на їхньому шляху.

Наступні тижні були сповнені підготовки до від’їзду Івана та одночасно до важливого виступу Олени. Вони підтримували одне одного, як могли, намагалися проводити разом більше часу, створюючи спільні спогади, які могли б зберігати у своїх серцях під час розлуки.

І ось настав день, коли Іван мав поїхати. Олена проводила його до аеропорту, тримаючи його руку, наче боялася, що як тільки вона відпустить, все зміниться назавжди.

— Ми побачимось скоро, — сказав Іван, намагаючись усміхнутися, хоча і сам відчував біль від розлуки.

— Так, ми обов’язково побачимось, — відповіла Олена, не відпускаючи його руки до останнього моменту.

Вони обмінялися останнім поцілунком, і Іван пішов до зони посадки. Олена залишилася стояти, дивлячись йому вслід, поки він не зник за поворотом.

Її серце було сповнене сумнівів і тривоги, але вона знала одне: вона буде боротися за їхні стосунки, що б не сталося.